Межде знов не зрозуміла його, але серцем вловила, що нема в нього притулку на цілому світі, і знов тихе зітхання вирвалося у неї з грудей.
— А ханум [145] у тебе є? — спитала вона з зусиллям.
Оце татарське слово знав Maксим добре, бо козаки весь час, жартуючи, тлумачили татаркам, що він бабій, і перекрутили по-татарському його прізвище на Ханумця.
— Нема, — щиро і просто відповів він.
Медже співчутливо хитнула головою.
— У Тимка нема ханум. У Терешка — нема... У Савка... І в тебе теж нема? Невже ваш аллах не дозволяє ханум?
— Чом не дозволяє!.. Тільки не можна нашим бабам жити на Січі. А в бідної людини нема хатини... саклі, — виправив він сам себе, щоб вона зрозуміла.
— А ти візьми землю, — щиро порадила Медже. — Он скільки, — широко розвела вона руками. — І саклю зроби. І ханум візьми. Купи нашу татарку. Наші — якші. Хороші, — стиха пояснила вона, пригадавши потрібне слово.
І раптом болісно скривилася, понурила голову.
І Максим зрозумів. Вона радила йому, завдаючи собі глибокого болю. В думках віддавала його іншій жінці, щоб йому було краще. На мить пройманула в пам'яті Ганна, нібито втрачена назавжди. І раптом Максим відчув, що думка про Ганну не схвилювала його, як колись. Ніби Ганни й не було, а була тільки мрія про щось жіноче, лагідне й тепле, як оця безпорадна татарка... І зрозумів, що боляче йому втратити її назавжди, хай тричі розчавлену, знівечену війною. Зім'яло, прибило її до землі, наче ниву під градом. Невже зникне й вона у безвісті, як трісочка у хвилях дніпрових?! Але що робити? Як врятувати її, чим їй допомогти? Коли б і вистачило на її викуп жменьки грошей, зав'язаних у ганчірку, де подіти її восени на всю довгу холодну зиму?!
Довго мовчав Максим, і коли Медже, знесилена болісною мовчанкою, підвелася, щоб зовсім піти, він раптом схопив її холодну тремтячу руку і стиснув палко і міцно.
— Зачекай, серденько... Як же ж воно так? Завтра, мабуть, і не побачимось.
— Кисмет, — прошепотіла Медже, і в голосі її бриніли сльози.
— Ну от!.. Як же ж так... Бог милостивий... Якось проживемо, — зашепотів він, плутаючись. — А я працюватиму. Ще два роки помолодикую... Ти мені звісточку подай влітку на Січ. Пам'ятай: Максимові Бабію, у Київський курінь...
Медже мовчала і захлиналася беззвучним й покірливими сльозами.
— Ти добрий, — шепотіла вона, — благослови тебе аллax... і дай тобі хорошу ханум... І хай наставлять тебе на агу [146], як вашого Свиридовича, — додала вона, не знаючи, чого б ще побажати Максимові.
Максим розгубився. Він забув усе, пригорнув до себе Медже і, осипаючи її розпачливими поцілунками, шепотів безладно і палко:
— Ти мені будеш ханумою. Чуєш, Медже? Ти! Чекай на мене... Я виб'юсь в люди. Хату поставлю... В пекло кинуся, аби добитися свого.
Вона не опиралася, притулилася до нього, як пташка, прибита бурею до маяка, ніби шукала в нього захисту і підтримки, якої вона так болісно потребувала. І Чабан-Таш, і порубаний і похований в землі Ібрагім зникли десь у безвісті...
Навколо була туманна вогка ніч, тонкий дзвін комашні, холодна пустинна ріка і цей чужий острів з рідкими напівзгаслими вогнищами... Маленькою, безпорадною і самотньою відчувала себе колись насмішкувата й безжурна Медже і розпачливо тулилася до своєї єдиної нетривкої підпори, що не могла їй дати нічого, крім теплого слова...
Максим на мить відірвався від неї, поліз під лаву, помацки знайшов і розв'язав якийсь клунок і, витягнувши дукат, розрубав його надвоє.
— Візьми, — дав він їй половину. — Коли трапиться з тобою щось зле, надішли мені його на Січ. Тільки не переплутай: Київський курінь, Максимові Бабію.
Вона взяла уламок монети, подивилась на нього, потім зрозуміла, сховала його на грудях і пішла геть, як сновида, дивлячись у нічну далечінь, але не бачачи її.
— Так чекатимеш? Не забудеш, пташечко? — догнав її на палубі Максим. — Будеш мені ханумою?
— Інч алла [147]. Буду, джаним, — прошепотіла вона урочисто і ступнула у морок каюти.
Бучно було другого ранку на Базавлуку. Десятки човнів та каїків креслили олов'яні груди Дніпра. Це козаки поспішали у плавні до своєї скарбниці — закопати там військову армату і все, що не гниє і не береться іржею в землі і воді. А на майдані вгризалися в чорноземлю заступи, стукали сокири, з соковитим хрустом відтинаючи від колод смолисті тріски. Це січова зимня залога нашвидку будувала собі землянки. На причалі вантажили човни і варили останній обід. Нетяги обступали старшину і хуторян-козаків, просилися до них на зиму. Гніздюки-гречкосії ладилися з аргатами по домівках, майстри — в містечка і в міста.
— Куди ти зібрався? — гукнув Савко Терешка, коли він нав'язував собі на плечі важкі сакви здобичі.
— На Волинь. Ліс палити на попіл. А ти?
— А я шевцювати до курінного отамана Байбузи. Він, сволота, у нас багатющий. Справжній магнат. Мо, й ти пристанеш?
— Та який же з мене швець?! Цапові чоботи на копита — і тих не пошию. Візьми Тимка. Той на все майстер.
— Та я вже підрядився в смолокури. Аж під Радомишль, до монахів. Ну, бувайте, хлопці. Навесні побачимось...
Ком'яга за ком'ягою [148], байдак за байдаком відчалювали від Базавлуку, але Максим не тинявся в юрбі, не рядився до срібляних дуків. Стояв він біля гетьманської чайки, де сиділи туркені з Медже, щоб востаннє побачити її і довідатися, кому вона припала після розподілу. Багатьох вже порозбирала старшина, а Медже все сиділа в каюті. Кінець кінцем вийшла і вона, налякана і розгублена. Максим кинувся до неї, розштовхуючи цікавих.
— Міне забирай Свиридович, — прошепотіла йому Медже. — Не забувай міне, джаним, у неволі. А я чекатиму тебе. Завжди, завжди...
Максим полегшено зітхнув. Як банит, Свиридович не міг повернутися на рідну Люблінщину, і, як осавулові і впливовому старшині, йому дали найкращі землі в запорозьких вольностях. Жив він там, наче справжній магнат. Збудував замок, мав свій загін козаків, свої отари і табуни і відчував себе у цілковитій безпеці. Сотні аргатів, передержіїв та різного люду працювали на нього, і Максим часто думав, чи не піти до Свиридовича у найми назиму. Але доля Медже ламала всі його плани. Хоч і приємно було б бачитися з нею, але краще улаштуватися в іншому місті і не залежати від Свиридовича, а вже потім, за гроші чи іншим способом, видерти Медже з його лабет.