— Ну? — гнівно тупнув Сагайдачний.
Коли ось з купи мотлоху у кутку почувся старечий кашель і виповзла стара бранка Явдоха.
— Ой паночку наш рідненький!.. Та хіба ж вона тут?! Повезли ж її звідси сьогодні, — зашамкала вона, зводячись на тремтячі ноги.
— Хто? Де?! — аж скрикнув Сагайдачний.
— Та твої ж хлопці, орле наш сизокриленький. Забрали, посадили у човник — та й повезли. Ось чому співала вона сьогодні вранці, як пташечка. Весь час дивилася у море, чекала визволення.
Сагайдачний здивовано звернувся до Свиридовича.
— Невже ж це наші байдаки? Та хто ж їм наказав? Коли?
Свиридович знизав плечима.
— Нічого не розумію. Певно, у неї від старості перекрут мозку. Та наші ж байдаки і не наближалися до берегів! Ми висіли вже вночі біля Кара-Дагу. Три милі тупали пішки, щоб не спізнитися до вистави.
— Підемо. Покажи нам, де і як її взяли? — труснув стару Сагайдачний. — Та не бійся. Ми тобі лиха не зробимо. А втім, якщо вкажеш нам Настин слід, візьмемо до себе, годуватимемо тебе, поїтимемо донесхочу, аж до самої смерті, наче рідну бабусю.
— Ой паночку... Та вона, наша ясочка, те ж саме казала,: "Не журися, — каже, — Явдошко: заберу тебе звідси до себе, бо я ж не будь-яка козачка..." А сама сує мені солодкий пиріг та й шепоче: "Ну, Явдошко, збирайся в дорогу. Тепер вже недовго чекати". Вона мене завжди, стapy, жаліла: то шматок ласий дасть, то хусточку, то ще щось подарує...
І, охкаючи і бідкаючись, повела Явдоха козаків у сад, де ще сьогодні сиділа Настя і виглядала у морі козацькі байдаки.
— Цілий день співала вона, наче великдень прийшов, — шамкала стара, шкандибаючи поруч гетьмана. — Потім підбігла до мене і каже: "Знак мені подано. Завтра мене тут не6уде". Я тут квіти полола, а вона сіла на камінь і все на море дивилася — то просто очима, то у якусь трубку, що принесла їй циганка Кайтмаза.
— Коли ж це було? Вранці? — урвав Сагайдачний.
— Та ні, паночку. Вже вечір був. Відспівали вже попи бусурманські, відмолилися кляті... Тут і корабель надійшов з великими чорними парусами. Став якраз навпроти нас, он біля тієї скелі. І човник спустив. Я так перелякалася... Що, коли де Селім повернувся, гадаю?! А вона, наша ясочка, сидить, зажурилася. Тільки бачу люди повзуть у кущах. І одяг у них якийсь чудернацький: і не наш, і не тутешній, татарський. Я вже крикнути думала. А вони як кинуться до неї... Загорнули її чимсь білим, підхопили... Зомліла я. Не знаю, чи то плакати, чи радіти. А човник вже пливе до вітрильника. А корабель вмить повернув та й у море... Та, якщо б я знала, що це ти, наш рідненький... Так я перелякалася. Мало не гукнула з дурної голови татарюг...
— Єзус! Маріє! Що ми наробили! — схопився за голову Свиридович. — Я ж казав пану гетьману... Треба було вдарити на ту чорну шхуну. Це ж була панна Настя.
Обличчя Сагайдачного перекосилося, і навіть у багряних присмерках заграви було видно, як він зблід. Але звичка стримуватися і тут не зрадила гетьмана. Мовчки сів він на камінь, де кілька годин тому сиділа Настя, і похнюпив голову. Козаки мовчали.
— Дайте мені, — заговорив Сагайдачний по хвилі. — Дайте мені... закурити, панове.
Козаки здивовано перезирнулися, бо знали, як ненавидить гетьман тютюн. А Свиридович вже набивав люльку з слонової кості і кресав яскраві іскри вогню.
Сагайдачний взяв її, затягнувся два рази і з огидою виплюнув гірку від диму слину. Потім звівся на ноги.
— Ну що ж, панове. Підемо. Час збиратися.
МАГНАТ У КАПТУРІ
Радці і лавники були незадоволені. Не пощастило вмовити цехових повернутися під магістратський присуд і владу і хоч частково скинути їм на плечі тягар міських обов'язків. Думали радці: міцні будуть братські меди — і майстри піддадуться напідпитку на улесливі промови і обіцянки, та помилилися: міцні були меди, але міцніші голови майстрів. Не втратили вони ворожої нашорошеності і недовір'я до магістратських розмов, і бурчав бурмистер Балика, підраховуючи витрати:
— Не варт було й заводитися. Тільки шкода нам буде від братського шинкування, щоб чорти забрали того дурня Xому.
Созон торгував горілкою, медами та винами. У нього був кращий у Києві льох, де у величезних, кутих залізом барилах набирали аромату і міцності угорські і рейнські вина поруч з іскристим шампанським і старим іспанським хересом, малагою і санторінським. І тонкий міцний запах південного вина зливався з ароматом медів, варених на яблуках, на ягодах і житніх сухарях, з сивушним смородом горілки і кислуватим хлібним запахом пива.
Тут торгував Созон нагурт. Покупець приходив тверезий і розсудливий. Повільно проходжувався він між величезних барил, брав пробу, нюхав, дивився на світло, відсьорбував маленький ковточок і довго цмокав губами та чавив язиком прохолодну, терпку і жагучу вологу і вже згодом питав ціну. І коли Созон ховав у скриньку чепурний стовпчик золотих флоринів, наближалися мовчазні пахолки і, надсаджуючись, викочували з льоху куплене барило. Покупець совав їм кілька шелягів, і знов поринав Баличин льох у лунку тишу, де-не-де порушувану повільними хазяйськими кроками, брязкотом ключів і неголосними окликами.
Проте у Баличиному шинку з ранку до ночі було шумно, чулися п'яні співи, лайка, регіт і важке гупання танцюристів.
Не переводився у ньому місцевий і приїжджий люд: взимку і влітку, восени і навесні пиячили тут чумаки і галівники, дрібна шляхта, прочани, мандрівні дяки, рибалти [130], ченці і уходники. І ще добірніша була лайка, що бучніший регіт і гупання, співи, то більше виторгу бриніло в шинквасі, за яким кам'янів сам Балика або його довірений шафар, худорлявий, гостроносий Агатон, чи то колишній чернець, чи то дяк, вигнаний з парафії за невідомі провини.
Добре торгував Баличин шинок, але за останні два тижні помітив Созон, що із шинком не гаразд. Раніш не було де сісти запізнілому одвідувачу, а тепер п'яні лежали на лавах урозтяж і ще залишалося вільне місце.
А головне — падав виторг. Зайшовши до шинку ковтнути півкварти, чумак докірливо хитав головою:
— Е, братику, воно не той!.. Чом в тебе горілка дорожча, ніж у братстві?
— Багато ти розумієш, — бурчав Созон, відвертаючись. — Братство капщизни [131] не сплачує, а з нас деруть, як лико з липи, та й горілку там водою розбавляють.