А глупої ночі підкралися до міста спагі і яничари, проникли в місто без пострілу, і чимало повстанців прокинулося отут в казематах, повних цвілі й стоніг.
У пітьмі ледве помітно жевріють люльки-жаринки. Запашний дим бадьорить, притамовує душевну муку. Навіть вантажник, що допіру ридав так несамовито, сидить на колоді і лагідно розмовляє з розбійником.
Панас думав про Олену, що побігла туди, куди не наважувалися проникнути найодчайдушніші смільчаки, і біль, глибокий біль, стискав йому серце. Куди вона подінеться, де знайде собі шматок хліба після його смерті? Знав Панас, що майно страчених перейде до держави: виженуть Олену з білої хати на кapacy-базарському шляху, і ніхто з правовірних не дасть їй роботи. Доведеться піти до франків або до греків у наймички. Але чи візьмуть вони дружину бунтівника, який власними руками накинув зашморг на капудана-башу?! Або якщо й візьмуть, то почнуть вихвалятися перед нею своєю перемогою над обеззброєним ворогом. Не витримає вона, коли розгодований бакан почне плямувати їх пам'ять...
Непрошені сльози повисли на віях Панаса. Ніколи, ніколи не побачить він карих очей, повних безжурного сміху, і задерикуватого, кирпатого носика. До болю хотілося сказати їй хоч слово, хоч на мить пригорнути її до себе і з теплою ласкою відіслати далеко-далеко від жахливого місця їх страти.
Важкий подих обірвав плин думок. Брязкаючи кайданами, ліг Панас задрімати. А стратенці курили люльку за люлькою, заспокоювали змучені нерви. Приємно було стежити за рубінами вогників, що підкреслювали, де гачкуватий ніс, де вирізьблені ніздрі, де вуса, де неголене підборіддя. Приємно відчути себе видючим після довгого непроглядного мороку, бo багатьом здавалося, що ця чорна темрява довіку залила їм очі липучою ніччю.
Kисeт швидко порожнів.
— А тепер спати, спати, — схопився розбійник, вишкрябуючи останню щіпочку. — На площі треба бути жилуватим, щоб не раділи султанські собаки з нашого стогону. А мо, ще знадобиться нам наша сила й на інше, — додав він, вловивши чиєсь зітхання.
Загасла остання люлька. Зникло у пітьмі вусате обличчя розбійника з орлиним носом. І знов здалося стратенцям, що сліпота заплющила їм очі.
Мовчки лягли вони, хто на колоди, хто на смердючу солому. Але сон тікав ,з їх очей.
— Як ти гадаєш, — скоро ранок? — смикнув хтось розбійника.
— Га? — очуняв той. — Ні, ще не скоро: коли мене сюди вкинули, друга сторожа ставала на варту.
Розбійник захропів і не чув ані зітхань, ані брязкоту кайданів, ані тихої покірливої молитви.
У браму святого Антонія тихо вливалися темні хвилі козацького війська. Вели їх досвідчені, старі воїни, що знали Каффу, як свої п'ять пальців, і не один раз бували тут під виглядом кобзарів або чумаками, а то й невільниками. Кожен загін звертав у інший бік і без бою захоплював браму за брамою і вежу за вежею. Місцями доводилося лише в'язати п'яних, як ніч, вартових або пускати у діло кинджали. І тоді, після недовгої мовчазної сутички, з важким брязкотом розчинялися брами, і каффські мури вбирали в себе нові й нові козацькі загони. Здавалося, місто перейде до козаків без жодного пострілу, але в ту мить, коли човни Сагайдачного м'яко ткнулися у плоский берег навпроти Морської брами, на одній з веж цитаделі лизнув повітря жовтогарячий язик вогню, і важкий гарматний постріл звів Каффу на ноги.
За першим пострілом вдарив другий, третій. Це козаки напоролися на варту, що не спала під пильним оком Гусейн-аги.
Стрілянина розбудила Панаса. Він припав вухом до землі, і земля догідливо передавала йому важкі подихи цитадельних гармат.
— Га? Що? Вже ранок? — схопився розбійник. — Я ж вам казав: це Каракаш.
— Каракаш! — одним подихом підхопили стратенці і, завмираючи від хвилювання, припали до мурів і до землі...
-Ні, це не Каракаш,— порушив напружену мовчанку Панас. — Чуєте, як б'ють приморські батареї? Каракаш не може напасти з моря і з суші.
— Та ні, це тільки так здається... Це луна віддається в землі.
— Ні, панове. Я виріс у степу. Знаю, що каже мати земля. Б'ють і звідси, і з цитаделі. А ось і галери заговорили, — додав він по хвилі.
І знов завмерли стратенці і жадібно прислухалися до розмови гармат.
— Та хіба ж твій Каракаш пірат? Він же не має жодного човна, — скрикнув один з колишніх невільників.
— Це Сагайдак, ось хто, — упевнено кинув Панас те, що за хвилину здавалося б йому маренням.
Стратенці здригнулися. Вони затаїли подих, прислухаючись до стрілянини. І мовчання цих засуджених на страту людей було таке напружене, що, здавалося, — не витримає найміцніше серце і обірветься перетягненою струною.
Від тих, хто напав на Каффу, залежало їх життя. І не було муки, жахливішої від цієї несподіваної надії, змішаної з свідомістю своєї рокованості, з трагічною близькістю смерті і повною пасивністю, в якій мусили вони чекати на кінець бою, без змоги подати звістку тим, хто міг їх врятувати.
— Але звідки ж вони довідаються, де ми — і взагалі, що ми є?! — з стогоном вирвалося в когось.
Канонада посилювалася, стала такою частою і рівною, наче місто перетворилося на велетенський казан або на жерло вулкана, де скипає й клекоче розтоплена лава.
Цитадель не здавалася. Всі дванадцять веж і чотири брами вищирилися на козаків гарматними горлами, і після першого нападу козаки відступили, втративши понад сто чоловік. Доводилося розпочати справжній бій і облогу. Не піддавалася і вежа святого Климента, і так звана Турріс д'Арсене, докова вежа. Сагайдачний залишив біля них невеликі загони, а головний удар скерував проти цитаделі, бо поки вона не впаде — Каффу не можна вважати взятою.
У цитаделі замкнулися півтисячі яничарів та спагі.
Дві години тривав жорстокий бій. Палали за мурами міста ожереди соломи і ciнa, підпалені Бородавкою, палали пожежі. Тричі відбивала цитадель шалений напад низовиків, і на зміну полеглим у бою йшли нові й нові загони, прокладали собі путь по трупах.
Коли третій штурм було відбито, Сагайдачний зібрав коло себе отаманів:
— Ось що, панове. Лізти ще раз на мури — безглуздо. Треба придивитися, чи немає там отворів для стоку води, чи ще якихось інших. Підкладемо під них пороху, і виб'ємо хоч один зуб з цих щелеп, — вказав він на мури, наче вирізьблені на тлі заграви.