— От гадина! — сичав він несамовито. — Прикидалася тихенькою та лагідненькою, a така насправді звірюка. Ну, почекай!
Більш до неї він не чіплявся, але вигнав її до челядні, до джур і до сварливої завжди п'яної куховарки на найважчу і найбруднішу роботу.
Медже працювала з ранку до ночі, без відпочинку й просвітку. Надсаджуючись, тягала з криниці льодяні цебра води, мила підлоги, доїла корови, годувала свині і дробину, прала й варила. Ввечері все тіло у неї розламувалося, а ноги так набрякали, що ледве віддиралися від долівки.
Навіть у свята не було відпочинку.
Медже плакала від перевтоми і безсилого розпачу і, лягаючи спати, присягалася урвати завтра хвилинку і або відпроситися, або втекти на годину до Ахмета і до земляків.
Думку про Максима відганяла Медже, як спокусу. Вона намагалася запевнити себе, що він став їй байдужий, але вдень і вночі неясна тривога — чи то страх, чи то бажання зустрічі — томила їй серце проти волі розуму. Червоніючи і докоряючи собі самій, розпитувала вона джур і Бурдилових наймитів, де живе Сагайдак-бей, в домі якого "крутиться cтepво Максимка".
Але щоранку робота заливала її своєю повіддю, затопляла свiдомiсть, почуття часу, висмоктувала всі сили й думки, і коли Медже ставила на мисник останню миску і розвішувала на жердинах останні мокрі ганчірки, надворі вже синіла місячна зимова ніч, і нікуди була їй іти у чужому невідомому місті, де білі мазанки-хати рано заплющували зіниці, наче засипали до ранку.
І знов падала вона на ліжко з мрією хоч на мить видертися другого дня з цієї клятої хати.
Несподіваний випадок став їй у пригоді.
Бурдило поїхав до Білої Церкви, а до куховарки з'явилися родичі і заповнили кухню і двір лунким дитячим вереском, гомоном і тютюновим димом. Куховарка вирішила добре почастувати гостей і влаштувати пиятику, а щоб Медже, бува, не бовкнула чого зайвого, послала її до куми на Куренівку з кошиком яблук.
Йшла Медже білою сніжною вулицею, серед заметів, наче серед кучугур іскристого цукру, і коли хтось траплявся їй назустріч, сором'язливо ховала обличчя в хустку. За яку-небудь годину виконала вона доручення і, хоч як запрошувала її куховарчина кума відпочити і випити чарочку, Медже помчала додому, щоб стара не дорікала їй за довгу відсутність.
Морозний вітер прохоплював мерзлякувату татарку. Вона майже бігла, щоб зігрітися, і все глибше й глибше засувала у рукава закляклі руки. Але щохвилини крок її ставав повільніший, і, побачивши стрімку стріху Бурдилову, Медже зупинилася.
Що робити? А що, коли це єдиний випадок довідатися про своїх? А що, коли десь тут поруч, мабуть в одній з цих хат, сидить тепер її рідний брат? Адже ж він зараз не може рибалчити, бо Дніпро взявся скляною коркою, крізь яку вже ніяк не закинути невід.
Але де і як його відшукати? Чимало разів намагалася Медже довідатися про нього в Бурдилових пахолків, але вони або жартували або дражнили її і не вірили, що не чоловіка і не коханця шукає татарка на чужині.
Довго стояла Медже на роздоріжжі і безпорадно оглядалася. Назустріч їй ішов старий довгобородий піп.
"Козацький мулла", блимнуло в голові татарки.
Вона полохливо зійшла з дороги, притулилася до сніжної кучугури і закрилася хусткою.
За попом пройшла баба і на боязке запитання щось буркнула неприязно. Потім пройшла ватага парубків і з реготом і дотепами зачепила татарку. Медже кинулася від них до чиїхось воріт і довго не могла отямитися з переляку і не помітила, що простує їй назустріч огрядний, виголений католицький патер в пишній шовковій робі.
— Євнух, — зраділа Медже і кинулася до нього.
— Не знаю, що тобі й відповісти, — відповів патер на її плутані слова. — Татари живуть он там, за Уздихальницею, а цехові рибалки — на Оболоні. Як, він, твій Ахмет, — цеховий, чи ні?
— Не зная, — розгубилася Медже і, раптом зрозумівши, що він каже, захитала головою і радісно і поквапливо.
— Так! Так! Він приймав реван [283]. Цеховий він.
— Ну, то йди собі до Оболоні, — вказав їй патер на вузенький завулок і рушив далі, по-жіночому підтримуючи сутану.
Медже кинулася до Оболоні. Довго блукала колінкуватими вуличками, аж поки хтось вказав їй хату, де жив єдиний у Києві татарський рибалка.
На стукіт Медже вийшла чорноока жінка у домотканій сорочці й корсетці, як у всіх киянок. Вона запросила її до хати, з великою руською піччю і татарськими міндерами вздовж стін, і розповіла, що Ахмет справді жив у них з півроку, але восени, коли почалися заморозки і пішло Дніпром сало, поїхав додому з чумацькою валкою.
Медже дивилася на господиню і наче не розуміла її.
— Але... коли ж він повернеться? — нарешті видушила вона.
— Зовсім поїхав. Додому, до Чабан-Таша, — повторила татарка. — Та це і є його сестра?
Медже не відповіла. Сльози здушили їй горло, і вона впала обличчям на міндер, наче перед труною.
— Кисмет, — співчутливо зітхнула татарка. — Отак завжди буває бідній людині... А він частенько згадував тебе, думав знайти, викупити. З чумаками поїхав, бо самому надто вже небезпечно.
Медже мовчки ридала і не бачила ані кухля бузи, що подавала їй господиня, ані її чоловіка, що здивовано зупинився на порозі.
— Це Медже, сестра Ахметова, — пояснила господиня.
Медже натягла на себе хустину і нічого не могла вимовити крізь сльози. Рибалка відвернувся і заговорив, дивлячись у вікно:
— Не плач, джаним. Поїхав Ахмет, поїдеш і ти. Навесні підуть чумаки до Перекопа, або каравани – до Каффи. Ми тебе вирядимо. Ти тільки сухарів наготуй собі торбинку, а вони тебе за три гасени залюбки заберуть.
— Нема в мені ані парички, — видушила Медже і звелася на ноги.
— Куди ж ти, справді... Почекай! Посидь трошки, розкажи, де ти живеш, — кинулася навздогін господиня. — Ми ж тобі допоможемо.
Але Медже йшла далі, стиха хитаючи пониклою головою, і навіть не подякувала на запрошення.
— Облиш, Маріам, — зупинив дружину рибалка. — Коли горе вжалить людині в серце — боляче їй від людських слів. Заспокоїться — сама прийде.
А Медже йшла собі і йшла, як сновида. Не дивилася ні на що, не помічала ані вулиць, ані хат, ані прохожих. Пройшла повз Бурдилів будинок і завернула за ріг — туди куди вказували джури і пахолки, коли розпитувала вона за Сагайдак-бея.