— Що-о?! Слухав, і навіть дуже уважно, — буркітливо знизує плечима старий і, щоб не заплутатися, хитро пропонує: — Зіграй з самого початку. Мені так сподобалося одне місце, — крутить він пальцями у повітрі.
Теофілія сідає до клавесина, але колихнулася портьєра, і з бренькотом срібних острог вигнувся в елегантному поклоні ротмістр Пржембецький:
— Його мосць вельможний пан Отвіновський просить негайного прийому.
Панна Теофілія рвучко обертається на своєму дзиглику, а Жолкевський здивовано напівпідводиться.
— Тобто, який пан Отвіновський? Пан ротмістр ковтнув зайвого, бо він снить або марить наяву.
— На жаль, вельможний пане, я не є примара і навіть не власний відбиток у магічному дзеркалі, — переступив поріг опасистий пан Отвіновський, почувши вигук коронного гетьмана.
Жолкевський розгублено ступнув назустріч гостеві.
— Але ж якими примха ми фортуни занесло пана до Бара? Я не йму віри власним очам і ушам!
— Зараз усе розповім! Панночко... Теофіліє!.. Завжди принадна, як пуп'янок троянди, — дзенькнув острогами гість і з спритністю старого залицяльника поцілував ручку панночки, схиленої у глибокому реверансі. — Зараз усе розповім, але хай дозволить мені вельможний пан гетьман хвилинку передихнути від цієї шаленої шестидобової безупинної подорожі. Я мчав день і ніч, і все крутиться у мене перед очима.
Відсапуючись, як морж, опускається він у крісло, спритно підсунуте паном Пржембецьким.
— Що трапилося? — тривожно перепитує Жолкевський і звертається до онуки: — Залиш нас, любонько. Пан ротмістр не відмовиться тебе розважити, мою бідолашечку.
Вона так сумує за своїми кузенами, що вчора поїхали до колегіуму, — пояснює гетьман, поки Теофілія збирає ноти і зникає у бокових дверях.
Отвіновський витяг шовкову хустку, витер шию, чоло, посивілі від куряви вуса і тільки тоді відповів:
— Втік! Ледве врятувався від цих варварів! І вирішив, прямуючи до Варшави, особисто попередити вельможного пана гетьмана, що фактично війна розпочата.
Жолкевський зблід і вп'явся пальцями у поручні крісла.
— Ну, так. Мене, мене, посла великої держави, не прийняли, наче челядника. Відмовили дати мені аудієнцію, у падишаха і навіть у великого візиря. Не дозволили в'їхати до міста. Я сидів десь на околиці... Стамбула... Вже який був брутальний до християнських послів померлий Синан-баша візир, але ж і він ніколи б не наважився на таке нахабство, як цей Гюзельдже, цей справжній дикун і фанатик, як усі ренегати. Він виходить з того безглуздого принципу, що нема влади на землі вищої від падишахової і що королі і принци всесвіту панують тільки з падишахової ласки.
— Та хай їм чорт, усім візирам, живим і мертвим. Кажіть, на бога, що далі? — нервово уриває Жолкевський.
— Я ж кажу, що мені не дали аудієнції і після ряду образ не тільки на мою особисту адресу, але і на адресу Речі Посполитої і його мосці найяснішого пана круля, мене вивезли, як якогось злочинця чи то вигнанця, за межі Царгорода в супроводі суль-баші [271]. А фанатична юрба кидала в мене сухим кізяком, кавуновими лушпайками, тухлими яйцями та дохлими мишами. А коли британський посол, сер Джон Ейрі, спробував загладити враження від такої зустрічі, йому пояснили, що падишах помститься на Ляхистані за напади козаків на чорноморські береги і за наскоки магнатів на Молдавщину.
Отвіновський говорив швидко, захлинаючись, як, людина, якій дано кілька хвилин на розмову і яка мусить розповісти багато. Але Жолкевському здавалося, що гість розповідає надто повільно і надто багато уваги приділяє дрібницям.
— Ну? — квапить він. — А ще які висували причини? Тільки просто, одверто! Без прикрас і без недомовок.
— Просто? Одверто? — в'їдливо розреготався Отвіновський. — Ну, зрозуміло ж! Навіть те, що примусять викреслити у палацах нашого сюзерена і в під цукрованих реляціях сойму... Причини значно глибші: Потоцькі, Корецькі і Вишневецькі разом з Сагайдачним і січовою голотою — це тільки відмовки. Навіть Каффа з Сінопом і останній похід Якова Бородавки, хоч він і значно спустошив узбережжя східної Румелії і Добруджі [272]. Найголовніше — це втручання нашого короля в угорські та чеські справи. Адже ж це дуже стосується справ Оттоманської держави. Краще сидів би наш пан круль у своїх нудних палацах, на зразок Ескуріала [273]. Хіба ж ми готові тепер воювати?! Хіба ж ми можемо відбитися від Османа?! Фанатизм, самий фанатизм примушує нашого пана круля грати самим існуванням ойчизни. Він запевняв падишаха, ніби лісовчики свавільно вирушили проти стамбульського спільника і прибічника семиградського воєводи Бетлем-Габора і чехів. І що ж! Не встиг наш посол і мій попередник про це офіційно повідомити султана, як десь там було розтрощено загін лісовчиків і перехоплено власноручні листи пана круля до цісаря Фердінанда, де чорним по білому пишеться, що пан круль дуже радий надіслати йому допомогу і одночасно дозволяє вербування охочих людей до цісарського війська в межах Речі Посполитої. Ну, вельможному пану гетьману добре відомо, що Бетлем-Габор склав угоду з Стамбулом про те, що він приєднує до Туреччини всі завойовані землі, трохи округливши свої володіння, а за це дістане від падишаха титул угорського короля. Ці його намагання вже здійснені, і він нещодавно проголосив себе угорським королем. Отже, ясно, що поведінка пана круля — є крок явно ворожий Туреччині, і Бетлем-Габор має рацію, коли нацьковує падишаха на нашу нещасну ойчизну. І якщо мир з Московщиною вже розв'язав нам руки на сході, то й Туреччина теж розв'язала собі руки, закінчивши перську війну пактом у долині Серави. Отже, Осман зможе кинути проти нас всі свої сили, і під їх натиском загине Річ Посполита, як гинуть альпійські селища під сніжними лавинами.
Жолкевський мовчав, приголомшений новинами, мерзлякувато тулився до теплого крісла, хоч суха липнева теплінь линула у відчинені вікна разом з ароматом розквітлих флоксів і резеди. Глибока зморшка залягла у нього проміж брів, а губи кривилися злісною усмішкою.
— А як раділо наше панство, коли пан круль забрав лісовчиків з меж Краківського воєводства, тому що вони грабували староства та дідівщини, наче ворожу країну!..