Зраділий королевич щедро обдарував послів, а Сагайдачному надіслав гетьманську булаву, прапор, бунчуки, литаври і наказав негайно рушити до Тушина. Нова спроба російських воєвод перешкодити їх з'єднанню не вдалася, і на урочистій аудієнції Сагайдачний передав королевичеві полонених воєвод і царських послів до кримського ханства.
Того ж дня зібрали військову раду і вирішили негайно здобувати Москву під керівництвом військового інженера кавалера Новодворського. Довго сперечалися, як штурмувати — чи то з драбин, чи то висадити у повітря міські брами петардами. Новодворський вважав, що нарубати потай таку силу драбин — річ нездійсненна, а успіх бою залежить від несподіваності нападу. Регіментарії підтакували, але багатозначно перезиралися.
"Ото бестія, тен кавалер Новодворський, — без слів говорили ці погляди, — він думає привласнити собі усю перемогу. І привласнить, якщо дійсно відчинить нам брами Москви".
За кілька годин до світанку військо в глибокій тиші наблизилося до руської столиці. Ніч була холодна, зоряна. Земля підмерзла, і в коліях, налитих водою, хрустів тонкий льодок. Гострими синюватими крижинками горіли осінні зорі. Москва темніла в далечині важким невиразним громадищем, настовбурчившись незліченними вістрями дзвіниць та веж Китайгорода і Кремля.
Загони йшли мовчки, пошепки передавали накази і також тихо залягали у складках землі. Спереду ішов сам кавалер Новодворський з петардами і невеличкою купкою підривників, а вайлуваті козаки посувалися на невеличкій відстані за ним.
Довго лежали штурмовики, чекаючи вибуху або команди. Клякли руки і ноги. Могильний холод пронизував їх крізь камзоли та жупани. А під мурами було тихо-тихо, тільки напружено і непомітно працювали в пітьмі підривники кавалера Новодворського.
І раптом коротка червоно-іржава блискавка метнулася з-під Острозької брами, і важкий гуркітливий вибух вибив зуб із кам'яної щелепи безмовного міста.
І без наказу, без крику враз схопилися і наїжилися списами і шаблями темні хвилі штурмовиків і помчали до пролому в мурі. Здавалося, ніби захиталася раптом земля, звелася важкою чорною хвилею і плеснула об кам'яний острів буруном.
І раптом прокинулося громадище. Охнули важкі мортири фортеці, виригнули чавун і мармур набоїв. Заторохкотіли мушкети, і від їх вогників враз вирізьбилися з пітьми зубчасті мури, відтінені димом і виблисками. Стрілянина була така часта, що нагадувала кипіння або гуркіт граду по залізному даху. З мурів полилися вар і смола, посипалося каміння, і штурмовики зрозуміли, що ворог не спав, а тільки удавав сплячого.
Другий ще гучніший вибух, струснув підвалини Арбатської брами. Слободи та передмістя залишилися десь позаду. Козаки мчали Арбатом до щойно висадженої брами, назустріч свинцевому і кам'яному вихору оборони.
Падали поранені і забиті. На них набігали нові хвилі і або теж падали, щоб більше не піднестися, або припадали до землі, ховались за ганки та паркани, у рівчаки і ворота і відповідали на град куль рідкими, але влучними пострілами.
Сагайдачний був у центрі свого полку. Він готувався до нової, лютішої атаки, як раптом, затоптуючи конем поранених і забитих, підскакав до гетьмана сотник Скаржинський і, захлинаючись від хвилювання, кинув Сагайдачному кілька уривчастих слів. Коли б було трохи світліше, всі побачили б, як пополотніло обличчя гетьмана і як випав його руки повід коня.
— Ти сам це бачив? — спитав він, нахилившись до вуха Скаржинського.
— Сам, батьку. Я стрибнув на коня — і до тебе. Вони стріляли мені навздогін. Я поранений. Ось... дивись.
Він скинув бурку з плеча, і Сагайдачний побачив набряклий від крові рукав. Сагайдачний озирнувся. Площа перед Кремлем і тісні завулочки позаду в сіреньких передсвітанкових присмерках були в темних плямах та горбочках: це лежали забиті і поранені. Безперервні вогники пострілів відтіняли зубчасті мури Кремля.
— Назад! — уривчасто вигукнув Сагайдачний.
Готові кинутись в шалену атаку козаки на мить нерішуче завмерли.
— Назад! — гаркнув гетьман своїм громоподібним голосом.
І темні хвилі козацького війська полинули назад, як океан під час відпливу.
Захисники Москви безупинно стріляли. Вони залишалися невидимими за зубчастими мурами і в вузьких щілинах бійниць, а за спиною в кожного з них стояли підручні і набивали димучі, розпалені пострілами мушкети. Дехто стріляв з луків, інші кидали списи або лили вар. І коли холодний присмерковий світанок розтопив у своїй каламуті яскраві зорі, чорні хвилі штурмовиків полинули назад, як океан під час відпливу.
Втрати були величезні. Aлe Москва відчула силу і загартовану впертість ворога. Обидві країни втомилися від боїв та походів, пожеж і руйнації, і на дев'ятому році війни розпочали перемови про мир.
Королевич був обурений. Він вимагав ще раз спробувати щастя. Він не хотів покинути мрію про московську корону — про цю невичерпно багату країну, де можна було розпочати веселе і бучне життя, таке принадне після похмурої мовчазності палаців відлюдного фанатика Зигмунда. Владиславові було понад тридцять п'ять років: час було позбутися батьківського опікунства і пожити на свій смак.
Він був охочий до жінок і вина, полювань і анекдотів, еротичної поезії, витончених страв і грубих, але дотепних оповідань з життя ченців, шахраїв та авантюрників-пройдисвітів. І хоча візантійська пишнота і релігійний фанатизм гордовитих бояр відштовхували і обурювали веселого королевича, він мріяв перебудувати Москву на зразок італійського Відродження або принаймні Фонтенбло.
І ось — усім мріям кінець. Соймові комісари категорично настоюють на підписанні пакту з Москвою, хоча до нового року залишається ще три місяці.
— Та я тричі встигну здобути Москву і коронуватись, — казав Владислав і нервово ляскав себе по коліну. — Скажіть панству, що я не забуду послуги і винагороджу його сторицею.
— Так, мосцьпане, — чемно вклонився Якуб Собеський, — але крулевич забуває, що ми не маємо теплого одягу, а в цій клятій країні наше військо може одної ночі замерзнути так, що на ранок московитам залишиться тільки зібрати і скласти його у стоси, як дрова. Годі нам експериментів пана Хоткевича, коли пан гетьман вишикував нас торік у бойовий лад, прийнявши московських розвідників за армію Ликова. Ми простояли добу без їжі, вогню і захисту від хуртовини. Ландскнехти падали снопами. А скільки наше панство відморозило собі рук та ніг?! А скільки зовсім сконало?! А тепер наше військо знов голодує. Падають коні. Гинуть поранені, бо нема де їх розташувати і чим лікувати.