Нарешті сон війнув на Лавра темним крилом, чоловік зіщулився, огорнутий якимсь предковічним стра-хом. Так, певно, вжахнулася первісна людина, підвівши голову і зазирнувши в океан Космосу. Відчув себе та-ким малесеньким, що годі й сказати. А проте — стиснув кулаки і посварився в небо:
— Гра ще не закінчена! Я ще заб’ю гол!
У відповідь пролунало зі сміхом:
— Ну що ж, дай боже нашому теляті вовка з’їсти!
Лавро опустив кулаки і прокинувся. Біля нього сиділа Флоріка, поруч вивищувалась Альбіна. Побачив-ши, що він розплющив очі, знову засміялась:
— Кому це ви погрожували, докторе? Чи не самому господу-богу?
Лавро нерозуміюче поводив очима, і Флоріка пояснила:
— Уже день, а ви не вставали. Коли чуємо — крик… — Взялася за руку, намацуючи пульс. — Датчики поставимо?
Лавро кивнув, усе ще нерозуміюче поглядаючи на Альбіну. Чого вона тут? Дивно, але тепер і йому її присутність була неприємна. Може, через той сміх і плаский дотеп? В усякому разі, йому відлягло від серця, коли вона пішла.
Далі фільм Лаврового життя розкручувався за тим же сценарієм — загальна слабість, задишка, втрата ва-ги, сивина… Терапія ніскілечки не допомагала, руйнівні сили не зважали ні на які пігулки, з кожним днем діяли агресивніше. Навіть геронтологам не вдалося вплинути на хід подій.
Доктор Лавро танув як свічка, і ніяк було зарадити чоловікові, окрім як знову ввести гамма-інтерферон. Чому він не пішов на це, хоч Флоріка пропонувала одразу після "пенальті"? Він, бачте, вирішив продовжити спостереження якомога довше, щоб нагромадити якнайбільше матеріалу і "таки розкрити таємницю". Сам собі слідчий!
— Хочу докопатися… Це ж аномалія в роботі генного апарата. Наче хилитається маятник: молодість — старість, молодість — старість. Той маятник — це я, Флоріко, я — людина-маятник.
Дівчина кліпала очима і зітхала, їй дуже кортіло, щоб маятник зупинився на позначці "Здоров’я", щоб у нареченого було все гаразд і їхнє життя ввійшло в нормальне русло. Та ба! Не такий Лавро, щоб заспокоїтись, очі його відкриті на світ, пожадливі до інформації. Ну, а про генетику й говорити нічого, тут він готовий життя віддати за краплину істини.
Флоріка, чергуючи біля недужого довгими вечорами, кожного разу нагадувала про інтерферон, та марно.
— Встигнемо, — відмагався Лавро, — ще мало цитологічних аналізів. Краще ось поглянь у вікно — які великі зорі! Наче поближчали… Знаєш, Флоріко, мені часом здається, що я вже колись був, і ти була зі мною, і все це вже було. Ось і зараз виринає якийсь тьмавий, невиразний спогад…
— Генетична пам’ять?
— Можливо. В цьому парадоксальному світі все можливе, але от ніяк не проклюнеться головне, якась подія… Чорна пляма та й тільки, наче вугільний мішок у космосі. Знаєш, що це таке? Скупчення пилу. Цього "мішка" не побачиш і в найбільші телескопи, він проявляє себе, закриваючи зорі… Отак і в нашому мозку…
Доктор Лавро говорив тихо, бурмотів собі під ніс, Флоріка ледве розбирала. Замовк — подумала, що за-дрімав, і вже підвелася навшпиньки, щоб тихенько вийти. Коли ж ні, знову обізвався:
— Альбіна… Де це вона, що не з’являється? її вже з тиждень нема…
Ще не розтанули в повітрі звуки цих слів, як двері зі скрипом прочинилися, і в тіні (туди не сягало світло нічника) стала темна постать. Флоріку наче струмом ударило: Альбіна!
А Лавро не здивувався ніскілечки, ніби передчував, що вона прийде.
— Це ви, Альбіно? А я щойно про вас згадував.
Альбіна підійшла до його ліжка, лівою рукою притискувала якийсь згорток до грудей.
— Лежите, докторе? — поперхнулася дивним смішком.
— Та лежу.
— Ну й будете лежати.
— Чому? — заперечив Лавро. — Я — людина-маятник, буду хилитатися туди-сюди.
— Людина-маятник? Х-ха-ха! Дотепно. Ну й хилитайтесь… — Насупилась, почала розгортати пакет. — Я ось принесла вам подаруночок… Щоб не скучали.
Шмати впали додолу, і на долоні в Альбіни застрибала химерна лялька — тонкі ноги-пружинки, зубатий рот, на кулястій голові — невеличкі ріжки.
— Подобається? Це — мій синок Гена, тобто Ген, отой самий, що відає смертю. Бач, який жвавий… Ну, годі кривлятися, перелякаєш доктора.
Лавро сперся па лікоть і уважно придивлявся до Альбіниного обличчя, Флоріка не могла й слова сказати, лише кліпала віями. Альбіна ж поколихала ляльку та й поклала в постіль до Лавра.
— Що означає цей спектакль? — стримано спитав він, уже здогадуючись, що сталося.
Альбіна хихикнула, кивнула на ляльку:
— Не здогадуєтесь? А ви ж такий проникливий, докторе… Просто і ясно, як ви мовите. Це той Геник, якого я ввела вам у гіпоталамус. Ви сказали: нагода для мене, от я й використала нагоду…
— Що?! — скрикнула Флоріка.
— …Мій любий підопічний Геник, завідує старінням, — провадила своє Альбіна, зовсім не звертаючи уваги на Флоріку. — А ви не вірили, докторе, заперечували.
— Але ж я сам приготував культуру для операції.
— Ваша культура — х-ха-ха! — попливла в раковину, а шприц я наповнила оцими…
— А для Флоріки?
— Варто було б ввести і їй… Ширший був би експеримент. Але ви так пильно стежили за ходом опера-ції… Потім вона заснула, і я використала свій шанс.
— Це ж злочин! — сплеснула руками Флоріка.
— Науковий експеримент — злочин? Х-ха-ха! Оце зморозила…
Флоріка прожогом кинулася до дверей. Зупинив її приглушений вигук доктора:
— Вернись! Дівчина знехотя стала.
— Я хотіла подзвонити… викликати бригаду. Чи ви не бачите, що з нею?
— Що б там не було, а ніяких бригад… Такий експеримент… А як ви, Альбіно, одержали ці білки?
— О, це було не просто. В клітині вони розміщуються на рівні шостої хромосоми… Я їх вивела in vitro.
От уже цей доктор Лавро! Він розбалакує так, ніби не його самого, а когось іншого ця божевільна кинула в лабети старості. Флоріка страшенно обурена. Що тут з нею теревенити? Негайно в психолікарню! А він цікавиться деталями "ризикованого експерименту", розпитує як та що.
— Просто і ясно: ми продовжимо початий експеримент, адже так, Альбіно?
— Е, ні! — злякано замахала руками. — З мене досить.
— Чому?
— Мене й так совість мучить. Ось тут, — показала на груди, — особливо вночі, наче вогнем пече. Оце віддала вам Геника — може, полегшає.
— А ще як і записи, документацію… Адже вела?