Так, голова хоч і важка, але пам’ять не втрачена, це вже добре. А як там…
— Флоріко-о!..
— Ну от, знову… Тихіш-ше! Вона ще спить.
Зашурхотів накрохмалений халат, і до кушетки підійшла Альбіна. Лавро вдихнув тонкий аромат її духів і остаточно проминувся.
— Як самопочуття? — схилилась до нього Альбіна.
— Та я наче нічого, тільки важкість у потилиці, а як там Флоріка?
— Табло висвітлює — все в нормі. А що тут у вас? — Вона подалася до узголів’я, де світилася індикато-рна панель, зачепила його полою халата. — Теж усе добре, тільки трохи підскочив тиск… Хочете встати? Зараз познімаю…
Легкими дотиками пальців Альбіна швидко позбирала датчики, що були прикріплені до тіла лейкоплас-тирем.
Доктор Лавро поволі підвівся, намацав ногами капці, несамохіть струснув головою, надів окуляри і, обе-режно ступаючи, пройшовся по палаті.
— Ну, що ж, координація рухів не втрачена, я все пам’ятаю, голова хоч і не свіжа, та почуваюсь майже нормально, залишається виждати, як запрацюють пересаджені гени. Спасибі, Альбіно. Хоч наш академік і по-боювався, експеримент "Здоров’я для Флоріки" почався нібито вдало. А як там вона сама?
— Чого це ви, докторе, все "майже" та "нібито"? Ось погляньте на свою… підопічну — одразу перекона-єтесь…
— Гра відбулася, але…
— Ніяких "але"! — посварилась пальчиком Альбіна.
Лавро ще відчував себе її пацієнтом і говорив тихим, нерішучим голосом.
— Але… Finis coronat opus .
Флоріка спала здоровим сном, — докторові Лавру досить було одного погляду на осцилограф, щоб пере-копатися в цьому. Зелена лінія альфа-ритму пульсувала з побільшеною амплітудою, піби виводила якусь плав-ну мелодію. Здавалося, Флоріка вві сні дослухається до тієї мелодії, і то з великою приємністю. Так, сон у неї здоровий. Уповільнене дихання, ледь розтулені порожевілі губи, зволожена слиною білизна зубів, і на щоках уже проступає легенький рум’янок. Доктор Лавро з якоюсь невиразною заздрістю дивився на лагідне, спокійне обличчя дівчини — разюча зміна! Де й дівся сірий, землистий колір, що так непокоїв його ще вчора.
— Чудова реакція, — пошепки сказав Лавро.
Флоріка раптом зворухнулась і розплющила очі. Не кліпала віями, а зосереджено дивилась на Лавра, ніби пізнаючи.
— Як почуваєшся, Флоріко? — збентежився він.
— Нічого… Добре… А ви? — В її голосі почулася тривога. — Ви наче постаріли років на десять!
Лавро пішов до своєї палати, сів біля столика, підсунув до себе невелике овальне дзеркало на пластмасо-вій підставці. Так, обличчя посіріло й осунулось, на лобі пролягли дві зморшки. Справді, ніби постарів. І вто-ма… Руки й ноги обважніли… Треба було таки обійтися без наркозу, але ж Альбіна…
— Трохи є, — сказав, повернувшись у палату до Флоріки. Дівчина вже сиділа на ліжку в білому накрох-маленому халаті, Альбіна заповнювала "історію хвороби". — Але це, я гадаю, післяопераційне… Просто і ясно.
Флоріка зітхнула:
— Якби ж то…
Альбіна тільки поглянула скоса і продовжувала писати.
— В кожному разі, я ще не почуваюсь дідом, — спробував посміхнутись Лавро, але замість посмішки на обличчі з’явилась болісна гримаса.
Так, він ще не став дідом, але в глибині єства відчув: реле старіння ввімкнулося, процес наростатиме. І якщо тисячі процесів у нашому тілі проходять незалежно від нашої свідомості, то цей, без сумніву, викликаний ним самим. Вирішив, бач, погратися з Природою. Ну, що ж… Страху нема, тільки цікавість: що буде далі?
— От що, Флоріко, — сказав спокійним голосом, ще й лагідно подивився на неї, — крім наукового що-денника, який веде Альбіна, ми мусимо завести і свої — треба записувати суб’єктивні спостереження: відчуття, думки, настрій.
— А навіщо?
— Потім, опрацьовуючи увесь зібраний матеріал, ми зможемо краще, всебічно проаналізувати експери-мент. Просто і ясно.
"Оце витримка, — заздрісне почуття кольнуло Альбіну, — говорить, як про сторонніх. Але реакція не-сподівана: він марніє, а вона повниться силою. Наскільки він старший? Та ні, це не має значення". Уголос про-мовила:
— Особисті щоденники — це прекрасно, доктор Лавро. І треба якомога детальніше фіксувати найменші порухи, все знадобиться.
"Фіксувати" в основному випало на долю Лавра. Самопочуття Флоріки поліпшувалось з кожним днем, і вона коротко нотувала: "Настрій хороший, апетит є, аналізи кращають". Натомість доктор Лавро списував цілі сторінки, помічаючи, як підупадає, розладнується його здоров’я. Симптоми швидкого старіння не забарилися. Почали тремтіти руки, він впустив термометра; іншого разу не зміг налити реактив у мензурку; стало важко читати, літери попливли перед очима — довелось міняти окуляри; з’явилися сонливість, задишка, загальна вто-ма. Десь через два місяці він почувався як восьмидесятилітній. Геть посивів і почав горбитись. Лягав охоче, вставав з великим трудом. Аж тепер зрозумів, чого постогнує його старенька мати: все тіло нило, наче побите.
"Генна аномалія, — кволо посміхався Лавро на прийомі у терапевта. — Але смак до життя ще є, жити ці-каво".
Різке ослаблення організму доктор Лавро зносив майже спокійно, та коли його почали не впізнавати зна-йомі, а в тролейбусі навіть літні люди давали йому місце, — стривожився не на жарт. Щось тут не так. Опера-ція, безперечно, проведена філігранно… Невже якийсь гандж у штамі? Виключено. Тоді що ж?!
Увечері покликав Флоріку — дівчина зайшла до палати ставна, здорова, кров з молоком.
— Що, вам погіршало? — закліпала повіками Флоріка.
— Може, й погіршало. — Доктор Лавро скрушно зітхнув. — Я, мабуть, приляжу. А ти посидь коло мене. Враження таке, ніби зсуваюсь по схилу гори і ні за що зачепитися…
"О боже, як він подався! — подумала дівчина. — Бідний доктор Лавро… Де блиск його очей? Де міцна статура?"
— Кажете, нема за що зачепитися? — обізвалась якомога бадьоріше. — Але ж треба, треба щось робити!
Флоріка знову закліпала віями, на очах блиснули сльози.
— Ну, не слід так побиватися. Експеримент, скажемо так, наполовину вдався: ти позбулася лейкемії…
— Невже ви змирились із своїм становищем? — стріпнула головою Флоріка. — Докторе, я вас не впіз-наю!
Голос її зірвався на фальцет, це був крик самої душі — подив, обурення, заклик, і Лавро стрепенувся, немовби прокинувся з тяжкого задушливого сну. Сів на ліжку, ноги намацали капці. Вловивши зміну в його психічному стані, Флоріка продовжила штурм: