Повернувшись до Петербургу і з'їздивши потім в Україну, поет після всього пережитого почуває знову самотність, прагне родинного спокою, хоче одружитися:
...Хоча б на чортовій сестрі, ~™~
бо доведеться одуріти на самоті... — нише він. А 10-го травня посилає листа у справі одруження до дружини свого приятеля Марії Максимович, де пише: "Посилаю Вам свій портрет, тільки будьте ласкаві не показуйте його дівчатам, а то вони злякаються — подумають, що я гайдамацький батько, то ні одна заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть, щоб рушники дбала та щоб на своєму городі гарбузів не саджала..., а покищо, де побачите гарбузи, то так з коренем і виривайте".
Листується поет і з названим братом Варфоломеем, просить його підшукати йому дівчину для одруження. Але й ці спроби не дали позитивних наслідків. Тим часом Шевченко залицявся до наймички Лукері, що працювала в панства Карташевських, українців, що мали у Петербурзі салон. Там збирались видатні письменники, поети, мистці. Лукеря була красива, струнка, і йому сподобалась. Вона теж походила з України. Він їй справив український одяг, намалював з неї портрет. Але незабаром він побачив, що вона була цинічна, непорядна й розпутна, і він лишив її сам. Але через багато років, лишившись вдовою, Лукеря з пошани до Шевченка переїхала в Україну, до Канева, і часто згадувала про своє знайомство з поетом, а люди, побачивши її, коли вона ходила на могилу Шевченка, казали: "Шевченчиха пішла, Шев-ченчиха пішла".
Як Шевченко тужив за українською людиною, за рідною стихією, бачимо з розповіді маляра Честахівського, який на прохання поета, знайшов йому 17-річну дівчину Одарочку, щоб вона позувала йому в українському одязі для портрета. Українська родина, що жила в Петербурзі, спершу не хотіла пустити доньки для позування, тому сам Честахівський мусив писати листи в Україну й питати її братів, бо мати, Гор-пина, сама не зважувалась дати дозволу. Нарешті, дозвіл одержали, Одарочка прийшла до Шевченка разом з матір'ю, одягнена в білу чохлату сорочку з червоною стрічкою, в пла-хотці, в запасці, стрічках у кісниках, а голівка квітами заквітчана, як маківка на городі... зацвіла в кобзаревій майстерні. Як же зрадів Тарас Шевченко, побачивши таку рідну квітку — Одарочку! Побачивши наступного дня Честахівського, він з якоюсь побожністю й захопленням казав, дякуючи:
"Учора у мене був Великдень у перший раз після того, як вигнала лиха долл з України... Учора я так зрадів, звеселів, обновився серцем, як радіють віруючі, що до Христа дочитались на Великдень! — наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано — чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, і, як те сонечко ясне, освітила мої очі, прогнала туман з душі засну-
.ного серця... Хвалити Бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивитись на маків цвіт з козацького городу. Що за люба дівчинка ота Одарочка, який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа яка славна, чиста... Як пташка з Божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна дихнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашнистим квітом вишневих садків і трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову".*
Як бачимо, що ця дівоча краса, чудова, не зіпсута рідна мова, національний український одяг глибоко сколихнули Кобзареве серце, і він від захоплення вигукнув: "Ох, Боже мій, коли б скорше літо, помандрував би на Вкраїну"...
Отак бачимо, яке животворне значення для людини-поета мали окремі жінки чи дівчата, як це відбивалося на його житті і творчості. Ці інтимні сторінки життя нашого пророка показують ще глибше його надзвичайно чутливу душу, його смаки й уподобання, а разом і любов до України, до всього рідного, даючи синтетичний образ великого творця літературних скарбів, які для нас стали символом і дороговказом.
" М. Чалий. Життя і творчість Т.Г. Шевченка. Київ. 1892.
Степан Рудансъкий
ЖУРБА І ГУМОР В ТВОРЧОСТІ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО (1834 — 1873)
Скоро вже будемо відзначати 150 років з дня народження та 110 років з дня смерти відомого поета, співця журби й недолі, а поруч і творця багатьох гумористичних творів Степана Руданського. Читаючи співомовки та сатирично-гумористичні поезії нашого поета-клясика, що в перший період після Шевченка був найбільшим творцем поетичного слова, читачі думають, що то був "хронічний весельчак", дотепник, гуморист, повний оптимізму й безтурботности. А насправді його життя склалося дуже нещасливо: суперечки з батьком, хвороба, вічні злидні, національний гніт і безправ'я — все це було супутником протягом всього його безрадісного життя. Та не зважаючи на всі ті обставини і на те, що він прожив лише 39 років, його творчість становить солідний вклад у нашу кляси'їну літературну спадщину, не втративши свого значення й сьогодні.
Народився Степан Васильович Руданський 6-го січня(за новим стилем) 1834-го року в с. Хомутинцях на Вінниччині в родині священика. Йому було 8 років, коли батьки віддали Степана, як найздібнішого, до науки, до Шаргородської духовної школи-бурси, а в 1849 році він уже вступає до Кам'я-нець-Подільської духовної семінарії. Всупереч русофільсь
ким поглядам його батька, що вороже ставився до української мови, Степан набирається української свідомости, багато читає корисних видань і починає писати свої поезії українською мовою. Це дуже гнівило батька, і на цьому ґрунті між
ними Еиникає незгода. Батько вимагав, щоб син писав і листи, і твори російською мовою. Це бачимо з листа Степана Руданського до свого брата, де він скаржився на батька* "Заказують (тобто забороняють — Д. Н.) мені рідну мову. Заказу-є батько. Але в мене був прадід і прапрадід: вони мені не заказували. Не слухає батько своєї мови, — зате мене й по емер-ті може послухає штирнадцять мільйонів моїх їдномовців... Батько, може, не любить моєї мови, що нею говорять у нас мужики, — а нібито в Московщині не говорять мужики по-московській? Да і чим ми луччі від мужика? Всі ми рівні у Бога і у натури"*...