Люди навпроти

Страница 29 из 35

Жорж Сименон

Аділь-бей не наважувався ворухнутись, ніби боявся розірвати туго натягнену нитку.

— Не варто більше про це розмовляти. Мені пора йти. Ви ж бачили, брат уже непокоїться…

— І ви вбили б мене?

— Не знаю. Вперше я вкинула миш'як до олії для риби…

— Коли?

— Коли приходила ота…

— Нейла?

Соня не могла помітити в темряві його щасливої усмішки.

— Я не ревнувала, — холодно сказала вона. — Потім я вирішила від цього відмовитись. Та коли ви гуляли на набережній, а я в той час сиділа біля вікна у клубі…

— І що?

— Чому ви вимагаєте подробиць? Якби ви були жінка чи просто росіянин, то самі зрозуміли б. Я перестала вірити в ці клуби, у наші гасла, диспути, у наші радощі, в наших промовців… Ви мені розповідали, що на базарі продають гнилу рибу. А я бачила, як ви бліднете, помалу розм'якаєте від миш'яку, як стаєте майже таким самим, як і ті, що пухнуть від голоду… — Соня підхопилася й несамовито закричала: — Пустіть, я піду! Ви підлий, підлий! Ви примусили мене говорити й дуже цим задоволені! Ви просто-таки втішаєтесь усім, що я сказала! Ви занапастили бідну дівчину, яка так хотіла жити…

Соня хутко схопила сумочку. Аділь-бей здогадався, що вона втирає обличчя. М'яко, майже нечутко він підвівся з крісла. Соня рушила до дверей. Вона відчувала, що він іде позаду. Цікаво, вона чогось чекала чи справді хотіла піти?

Коли Соня була вже біля дверей, Аділь-бей рвучко обійняв її. Він її не поцілував і нічого їй не сказав — просто застиг, тримаючи дівчину в обіймах, доки її пальці, що вчепилися в клямку, розтиснулися.

А навпроти Колін уже вдруге відчинив вікно й видивлявся на порожню вулицю, що блищала, наче поверхня каналу.

10

— Навіть якщо міністр зажадає моєї відставки, я знайду собі якусь посаду за сотню лір на місяць!

— А скільки це буде в карбованцях?

Аділь-бей усміхнувся. Соня питала так серйозно не тому, що це її справді цікавило, — просто їй уперше в житті трапилася нагода розмовляти на таку тему.

Аділь-бей, що навчався в християнських ченців у монастирі, нарешті збагнув справжній зміст слова, яке доти залишалося для нього загадкою: просвітлення. Він справді перебував тепер у стані просвітлення! Аділь-бей не міг пояснити, чому і як це сталося, але відчував якусь внутрішню глибинну переконаність у цьому. Все стало простим і легким, світлим і чистим.

— Тільки не сьогодні… — прошепотіла Соня з силуваною усмішкою на вустах, коли він повів її до своєї кімнати.

— Мовчи!.. — Аділь-бей теж усміхнувся. Він зручно вмостив її на ліжко, як сестру, і навіть подумав, що слід було б намочити рушника й утерти їй обличчя.

— Було б добре покласти на чоло щось прохолодне…

Погляд консула впав на вікна навпроти, і його знов охопило хвилювання. Він приніс із кабінету кілька великих сірих аркушів паперу й затулив ними шибки.

— Ось так! Тепер ми самі.

Обоє відчували страшенну втому. В їхніх очах ще догоряли рештки важкої розмови. Але вони всміхалися, як люди, що хвилину тому уникли катастрофи і все ще тремтять.

Так, це був стан просвітлення! Аділь-беєві вже не потрібно було спостерігати за Сонею, щоб здогадатися, про що вона думає. Він навіть не питав себе про це. Соня всміхалась, і для щастя цього було досить.

Дівчині хотілося спати. Очі в неї заплющувались, та коли Аділь-бей замовкав, вона робила знак: розповідай далі.

— Перерахунок у карбованці нічого не пояснює. На сто лір ми зможемо жити у непоганій квартирі в одному з сучасних районів Стамбула, їсти те, що схочемо, ходити щотижня до театру, а ти матимеш гарні сукні.

— А це правда, що ввечері у вас можна читати просто на вулиці, так добре вони освітлені?

— Так, цілу ніч. На набережній Босфору стоять харчівні, там грає турецька музика, і можна о будь-якій порі випити ракії чи з'їсти мезе…

— Мезе?

— Ну, це всього потроху, — риби, оливок, чогось підсмаженого… Воно хрумтить на зубах, а ти слухаєш музику і дивишся, як повз тебе пропливають судна…

Про що вони ще розмовляли тієї ночі? Соня заснула. Аділь-бей уперше побачив, як вона спить, і схилився над нею, щоб роздивитися її краще. Уві сні Соня була бліда й світла. І чому його так хвилює це невеличке обличчя? Чому він місяцями бився як риба об лід, коли все було так просто? І він сказав:

— Ми поїдемо разом, Соню!

Дівчина відповіла слабким потиском руки.

Тепер для нього вже не існував отой шум дощу на темній і мокрій вулиці. Цієї вулиці вони скоро вже не бачитимуть! Час від часу вікно навпроти відчинялося. Колін, який усе ще не міг заснути, кілька хвилин дивився на вулицю, потім повертавсь до дружини, що вже давно спала.

Прокинувшись, Соня якусь хвилину ще розплутувала павутиння думок, потім уважно подивилася на Аділь-бея.

— Ви ще не спите? — нарешті прошепотіла вона.

— Зараз засну.

— Ви справді мене так ревнували?

— Ревнував. Ревнував так, що зненавидів усе, що вас оточує, навіть вашого брата з його спокоєм, його манерою спиратися щовечора на підвіконня…

— Він багато працює, — сказала Соня.

— А він вірить у те, що робить?

— Він хоче вірити. Про такі речі ніколи не розмовляють, навіть брат із сестрою, чоловік із дружиною. Є речі, про які не признаються навіть самому собі… — Її думки перестрибували з одного на одне. — А правда, що в Стамбулі багато трамваїв?

— На головних вулицях вони проходять не рідше, ніж двічі на хвилину. Соня недовірливо всміхнулася.

— У вас є друзі?

— Так, у мене були друзі, але тепер я більше не хочу їх бачити.

— Чому?

— Тому, що ви ревнували б мене до них, як я вас — до клубу чи навіть до портрета Сталіна, що висить отам на стіні. — Аділь-бей справді був цього певний і говорив щиро.

Дощ не вщухав, і тут, у затишку, було дуже приємно вдихати прохолодне вологе повітря, що линуло у вікно. Та коли обоє поснули, хтось постукав у двері. Вони одночасно попідводили голови. Відповідати, навіть ворушитися не можна було, щоб не наробити шуму. Невідомий знову постукав, потім марно спробував відчинити двері. Чи не виламає він замка? Аділь-бей притис Соню до себе. Невдовзі вони почули, як кроки віддаляються. Аділь-бей подивився на дівчину і з полегкістю зітхнув.

— Я так перелякалася! — сказала вона.

Тіло її було вологе. Пестячи його, Аділь-бей відчував Соню в своїх обіймах неначе вперше. Минулих вечорів ніби й не було. Аділь-бей про них уже забув.