— Скільки? — запитав її Аділь-бей.
Діставши не без труднощів російську граматику й словника, він вивчив кілька фраз. Це був ніби його виклик цьому місту.
— П'ять карбованців, товаришу.
Ще один чоловік років сорока цілий день марно продавав цигарки — без коробок, на штуки. Сардонічно посміхаючись, Аділь-бей пригадував добре вгодованих моряків, пригадував Соню в клубі і її нову чорну сатинову сукню, пошиту до свята, пригадував її спокійні відповіді й нарешті — розстріляного горянина.
Другого дня Аділь-бей запитав дівчину, навіть не дивлячись у її бік:
— У Чорному морі дуже багато риби, правда ж? Тому вона, гадаю, має бути у вас дуже дешева?
— Так, вона дешева.
— І скільки ж вона коштує?
— Карбованець чи два за кілограм.
— Цікаво. А на ринку три нещасні рибини продають за п'ять карбованців.
Аділь-бей відчув, що Соня схвильовано дивиться на нього: було чутно, як нервово дівчина шелестить паперами.
— Бо то — вільний ринок, який ми хочемо ліквідувати. А в кооперативі…
— У кооперативі риби немає зовсім. Я там нещодавно був.
— Вона там часто буває.
— За останні два тижні — жодного разу.
— Це залежить від улову.
Вперше йому хотілося — Аділь-бей і сам не знав чому, — щоб Соня заплакала. Мабуть, це принесло б йому полегкість. Він вирішив перевірити, чи згодиться вона прийти ввечері, якщо він попросить. І вона прийшла — м'яка й спокійна, як завжди. Чому вона прийшла? Щоб довідатися більше про людей, яких потім розстріляють? Щоб знайти, за що розстріляють його самого?
Що означають для неї його обійми? Або чиїсь інші обійми? Вона ж нікого не кохає! Вона просто йде вперед — горда, розміреним кроком, дивлячись перед себе скляними сірими очима невинного підлітка. Ці очі час від часу спиняються на людях чи на речах, але ніколи в них не відбивається нічого, крім цікавості.
Які цікаві відкриття робив Аділь-бей у ці безконечні дні, коли блукав по місту! Правда, блукання його стомлювало, тим більше, що він, опинившись на вулиці, не міг ані випити кави, ані завітати до когось у гості. На його запитання люди відповідали дуже квапливо й одразу ж бігли геть, а то й зовсім не відповідали, зі страхом тікаючи від нього. Одного разу він подарував маленькому хлопчикові карбованця. Це помітив якийсь перехожий, і не встиг Аділь-бей відійти й двох кроків, як хлопчик, діставши ляпаса, перелякано викинув карбованця в канаву.
Кілька разів, як-от у цьому випадку, Аділь-беєві ставало лячно, але здебільшого він почувався людиною, яка марно намагається перебороти ганебну пристрасть.
Чому його всі обманюють?
Він повертався до консульства злий, але з новими враженнями.
— Вже три тижні в Батумі ніхто не їсть картоплі. А тим часом у готелі "Ленінський", де зупиняються високі чиновники, продають свіжу ікру, шампанське, шашлики…
— То для іноземців.
— Там не буває більше двох іноземців на рік!
— А хіба ваші міністри харчуються не краще, ніж прості люди?
Аділь-бей уже й не пригадував, коли це почалося. У всякому разі після того, як розстріляли провідника-горянина. Та трагедія сталася, можна сказати, просто в консульстві. А чоловік же так не хотів говорити при Соні!.. І він, Аділь-бей, дозволив цій росіянці залишитись і слухати! Йому слід було б виставити її за двері. Але чи не трапилося б тоді чогось із ним самим?
Від того дня Аділь-бей, коли дивився на Соню, відчував лють, розчарування, тривогу, а іноді — майже панічний страх. Вона приходила ненавидіти його! Ненависть він бачив у її очах — ненависть, яку він, не бажаючи того, викликав, певно, сам.
А Джон гадав, що Аділь-бей п'є! А пані Панделлі вітала його з прекрасним виглядом і успіхами в бриджі!
Аділь-бей штовхнув двері, ввійшов, засвітив свічку й послідовно почав робити те, що робив щовечора. Може, саме ця узвичаєність та монотонність і надавали всім його рухам якоїсь інтимності, навіть чарівності. Спершу він сів у крісло й скинув калоші. Потім якийсь час сидів у самих шкарпетках і дивився на тіні, що коливалися на стінах, на полум'я свічки, на фасад навпроти.
Соня спала. Її брат із дружиною також.
Завтра Аділь-бей розмовлятиме з чоловіком із Новоросійська. Завтра його секретарка з витягнутим обличчям знову заперечуватиме очевидне. А сьогодні ввечері, перед тим, як прийшов Джон, пані Панделлі сказала щось цікаве… Що саме? Ах, так! Пригадав. Вона розповідала про свою відпустку в Італії, а тоді додала:
— А ось Джон тут уже чотири роки і ще жодного разу не виїздив із Росії. Правда ж, це досить дивно? Він більше, ніж ми, обізнаний з усім, що тут діється, але нічим не переймається…
Може, Джон — теж один із них? Чому б і ні? Адже виявилося, що Нейла — не дружина панові Амару, а звичайна московська шльондра. Але що до того йому, Аділь-беєві? Скільки можна наслідувати поведінку інших — людей на вулиці, службовців в установах, Коліна та його дружини — завжди мовчати, відгородившись від усього у власному лігві?! Так можна дійти до того стану, коли думаєш лише час від часу, а загалом живеш, немов уві сні!
Два тижні тому, коли Аділь-бей зайшов до іноземного відділу, йому несподівано сказали:
— А ми знайшли вам служницю!
Він зрозумів цю фразу ще до того, як почув переклад, але навіть оком не змигнув.
— Дякую, — коротко відказав Аділь-бей.
До цієї служниці він так жодного разу й не заговорив. Вона приходила вранці і вдавала, ніби прибирає в кабінеті. До обіду тинялася в спальні чи на кухні, які, втім, залишалися такі самі брудні. Коли пополудні Аділь-бей несподівано повертався додому, то щоразу заставав служницю з якоюсь жінкою або й чоловіком на кухні, але вдавав, ніби не помічає цього. Може, вони вирішили, що самої Соні мало для того, щоб стежити за ним?
Сидячи в кріслі, Аділь-бей розв'язав краватку, розстебнув комірець сорочки і вирахував, що вже рівно три тижні не запрошує Соню на вечір.
І це дуже добре! Першого разу він витримав тільки два тижні. Та коли Соня прийшла, навіть її обнадійлива усмішка не зворушила його. Після коротких нервових обіймів Аділь-бей сердито кинув:
— Я мушу йти!
Щотижня він учився в Панделлі грати у бридж. Пані Панделлі, яка добре до нього ставилася, охоче повторювала: