Люди навпроти

Жорж Сименон

ЛЮДИ НАВПРОТИ

1

— Як, у вас є білий хліб?!

Перський консул та його дружина, ввійшовши до вітальні, одразу почали вихваляти стіл, а особливо — гарно розкладені на таці сандвічі. А згодом Аділь-бей почув:

— У Батумі всього три консульства: ваше, перське й наше. Але тих персів не варто відвідувати.

Це говорила пані Панделлі, дружина італійського консула. Сам консул, розсівшись у кріслі, посмоктував маленьку сигарету з рожевим кінчиком. Нарешті обидві консульські дружини, всміхаючись одна до одної, зустрілися посеред зали. Саме в цю мить звуки, що досі невиразно долинали з глибини залитого сонцем міста, погучнішали й раптово вибухнули десь поруч, на розі вулиці. Всі пооберталися в той бік і рушили на веранду подивитись, що там діється.

Новачком серед присутніх був Аділь-бей — він приїхав до Батумі тільки цього ранку. В турецькому консульстві його зустрів службовець із Тифліса, який тимчасово виконував обов'язки консула. Саме він привів Аділь-бея до італійців — познайомити його з колегами. Увечері службовець мав від'їжджати.

Музика надворі все наближалася. Звуки бубонів та волинок дзвеніли у нагрітому повітрі. І хоча грали там щось сумне, загальне враження складалося чомусь веселе. Музика немовби змушувала рухатися все навкруги — повітря, будинки, ціле місто.

Аділь-бей помітив, що перський консул знов вийшов до кімнати, де був тифліський службовець, і вони вдвох півголосом завели розмову. Та увагу Аділь-бея привертала процесія на вулиці. За музикантами стало видно червону труну — її несли на плечах шестеро чоловіків.

— То це похорон? — промовив до пані Панделлі здивований Аділь-бей.

Жінка стиснула губи, щоб не розсміятися, — такий приголомшений вигляд він мав. Так, це був похорон, перший похорон, що його Аділь-бей побачив у СРСР. Музиканти були вдягнені, мов члени якогось атлетичного товариства: всі в білому, на ногах — полотняні тапочки, на грудях — великі червоні банти. Труна була погано обстругана, погано пофарбована, але колір мала такий яскраво-червоний, що аж очі сліпила. Чоловіки, які йшли за нею, були хто в сорочці, хто в светрі, жінки — у білих бавовняних сукнях і без панчіх, із голими ногами. Тільки двоє чоловіків — напевно, начальники — мали костюми з краватками. Багато в кого голова була поголена наголо. Позаду їхав на велосипеді юнак. Щоб не втратити рівноваги, він робив зигзаги і час від часу хапався рукою за плече дівчини, що йшла поруч. Проходячи повз будинок консульства, люди кидали погляди на веранду, де стояли іноземці.

— Про що вони зараз думають? — прошепотів Аділь-бей. Дружина перського консула, почувши це, відповіла цинічно:

— Про те, що ми їстимемо білий хліб! — І засміялась.

Люди на вулиці почули її сміх, однак вираз їхніх облич залишився незмінним. Вони й далі ступали за оркестром та червоною труною. Важко було сказати, сумні вони були чи, може, веселі. Відчувши себе чомусь незручно, Аділь-бей повернувся до вітальні.

— Ви вже встигли оглянути місто? — запитала персіянка, йдучи вслід.

— Я ще нічого не бачив.

— Ох, це такий глухий закуток!

Вона дивилася своїми чорними зіницями йому просто у вічі. Такий погляд для турка був найбезсоромніший у світі. Так на Аділь-бея ще ніколи не дивилися — ніби на річ, яку хочуть, але не наважуються придбати. І що найгірше — ця жінка й не приховувала думок, які відбивалися на її обличчі: "Він, звичайно, не красень, але й не поганий, хіба що трохи тюхтій".

Нарешті вона промовила вголос:

— Знаєте, ми просто приречені жити місяцями, а то й роками поруч. Нас тут усього шестеро, рахуючи Джона із "Стандард-ойл". Але він завжди п'яний. До речі, моя люба, а Джон прийде?

Тим часом хвіст жалобної процесії зник у кінці вулиці, і всі повернулися до вітальні. Густе від важкої спеки повітря ледь коливалося. Службовець із Тифліса почав прощатися.

— Як, ви вже йдете? — здивувалась пані Панделлі.

— У мене поїзд через годину.

— А ви? — звернулася вона до перського консула.

— Вибачте, я ще повернуся. Мені треба дещо обговорити з ним…

Аділь-бей був тут справді надто новою людиною, щоб брати в житті товариства якусь участь. Він узяв чашку чаю й сів у крісло між італійкою та персіянкою; навпроти них сидів, важко дихаючи, пан Панделлі. Дуже гладкий, він явно страждав від спеки.

Вітальня — простора кімната з картинами й килимами на стінах — була вмебльована, як і всі вітальні. На столі, поруч із тістечками й сандвічами, стояла пляшка горілки. Двері на залиту сонцем веранду лишились відчинені, і в них з поривами гарячого вітру вривалися запахи спорожнілої вулиці. Чашка в пані Панделлі дзенькнула об блюдце, а її чоловік, зітхнувши, пробурмотів:

— Ви розмовляєте по-російському?

Здавалося, це запитання не було адресоване нікому, — італієць саме дивився на сандвічі, — але Аділь-бей відказав:

— Не знаю жодного слова.

— Тим краще.

— Чому?

— Тому що вони тут віддають перевагу консулам, які не розуміють мови. Так вони завжди виграють.

Панделлі говорив із поблажливістю людини, що вважає себе дуже доброю, витрачаючи стільки зусиль на розмову. Персіянка й далі мовчки вивчала Аділь-бея. З обличчя пані Панделлі не сходила легка усмішка господині.

— Борошно вам, гадаю, привозять пароплавом?

Аділь-бею здалося, що музика знову наближається, але цього разу з іншого боку. Персіянка заговорила таким тоном, ніби йшлося про щось дуже ущипливе:

— Всі не можуть бути італійськими консулами й зустрічати щотижня вантажний пароплав! Я вже не кажу про те, що тут є і ще одна розвага: снідати на борту, приймати в себе офіцерів…

— Це так стомлює… — сказала пані Панделлі, наливаючи Аділь-беєві чаю. Він необережно запитав:

— А що, турецькі судна ніколи не приходять?

Панделлі ворухнувся у кріслі. Цей рух був мимовільний, ледь помітний, але відчувалося: чоловікові дуже кортить щось сказати.

— Отже, є й турецькі судна? — Він не усміхався, губи його ледь розтулились, а очі примружилися.

Аділь-бей спалахнув, але не знайшов, що відповісти.

— Що ви маєте на увазі?

Пані Панделлі вкинула до чашки дві грудочки цукру й подала її чоловікові. Той узяв чашку, мов слухняна дитина.

— Не сердьтеся, прошу вас, але сама думка про судно, де капітаном турок…