Знайшов я ранню ту. I в той куток, i в сей — нема.
"Так i буть, значить. Десь у город подавсь,— думаю,— або, може, в страннi в кутку де куняє".
Розвиднiлось. Iду я з ранньої. Вiтер свистить. Снiг порошить. Сумно-досадно. Куди йти? Що робить?
Дивлюсь, стоїть пiд церквою баба якась з торбою, сльози втирає.
— Боже мiй, боже мiй,— каже,— де ж це його душечка буде?
— Та що таке, бабо? — питаю.
— Боже мiй, чоловiк у будиночку повiсивсь у тому.
Так i тьохнуло в мене. Побiг я.
Лежить козак на снiгу, голову й руки одкидав. Сам синьо-жовтий, губи синi. На шиї мотузка, що нога була зав'язана. Нога не болiла вже, зуби не цокотiли. Очi карi не дивились замислено вже. Усики чорнi, брови чорнi, кучерi на головi блiдли. Над ним стояла купка нищих, вiтер голосив над ним та снiжок притрушував його.