— Тут іще той, з еспаньйолкою, приймає? — спитав він свого сусіда по лаві.
— Той, що я знаю, — без еспаньйолки.
— А… Може, того перевели куди-небудь… А які тут шанси зараз?
— Нічого, непогані, — відповів Кернів сусід. — На кілька днів дозвіл дають без мороки. А далі вже важче. Забагато нас тут стало.
Керн задумався. Якщо він дістане кількаденний дозвіл на проживання, то зможе одержати в комітеті допомоги біженцям талони до їдальні та картку на безплатне місце в готелі на якийсь тиждень — це йому було відомо ще з минулого разу. Якщо ж не дістане дозволу — його можуть заарештувати й випхати назад за кордон.
— Ваша черга, — сказав Кернів сусід.
Керн глянув на нього.
— Як хочете, йдіть ви. Я не поспішаю.
— Гаразд. — Чоловік підвівся й зайшов до кабінету. Керн вирішив почекати його, спитати про результат, а потім уже видно буде: йти чи не йти самому. Він, хвилюючись, походжав сюди й туди коридором. Нарешті чоловік вийшов, і Керн підбіг до нього.
— Ну, як?
— Десять днів! — Щасливець аж сяяв. — От поталанило! Навіть не питав нічого. Певно, в доброму настрої. А може, тому, що сьогодні тут нас небагато. Минулого разу я дістав тільки п'ять днів.
Керн набрався духу.
— Ну, спробую і я.
Урядовець у кабінеті був без еспаньйолки. І все-таки його обличчя здалося Кернові знайомим. Може, він просто зголив свою борідку?
Крутячи в руках невеличкий складаний ножик з перламутровою колодочкою, він окинув Керна стомленим, байдужим риб'ячим поглядом.
— Емігрант?
— Так.
— Із Німеччини?
— Так. Сьогодні…
— Документи які-небудь є?
— Нема.
Урядовець кивнув. Потім клацнув ножиком, сховавши лезо, й відкрив викрутку. Керн розглядів, що в перламутрову колодочку вправлена ще й манікюрна пилочка. Урядовець заходився обережно полірувати нею ніготь великого пальця.
Керн чекав. Йому здавалося, наче в цілому світі немає нічого важливішого за ніготь цього стомленого чоловіка, що сидить перед ним. Він аж віддих затамував, щоб не заважати, не розсердити його, і тільки нервово стискав за спиною сплетені руки.
Нарешті ніготь відполіровано. Урядовець задоволено оглянув його, підвів очі на Керна й сказав:
— Десять днів. Вам дозволяється пробути в нас десять днів. Потім ви мусите виїхати.
Напруження зразу спало. Керну здалося, що він зараз упаде. Але він тільки глибоко вдихнув повітря й опанував себе. Керн уже навчився не пускати щастя з рук.
— Я вам був би дуже вдячний, якби ви дали мені два тижні, — сказав він.
— Не можу. А навіщо це вам?
— Мені мають прислати документи. А для цього я повинен мати постійну адресу. Потім я поїду в Австрію,
Керн побоювався, що в останню мить зіпсував усе, але відступати було вже пізно. Він брехав швидко й упевнено. Він волів би радніше сказати правду, але знав, що мусить брехати. Урядовець же, навпаки, знав, що мусить повірити цій брехні, бо перевірити її не було змоги, і таким чином обидва майже вірили, що це правда.
Урядовець клацнув викруткою й сказав:
— Ну, гаразд. Як виняток, два тижні. Але більше не продовжимо.
І, взявши бланк, почав писати. Керн дивився на нього, мов на архангела. Він до останньої хвилини боявся: ану ж урядовець загляне в картотеку й виявить, що він уже двічі був у Празі! Тому він назвав інше ім'я й дату народження. Так у разі чого можна сказати, що то був його брат.
Але урядовець був надто стомлений, щоб іще копатись у картотеці. Він посунув до Керна заповнений бланк.
— Візьміть! Там іще хто є?
— По-моєму, нема. Допіру не було нікого.
— Добре.
Урядовець витяг носовик і заходився старанно протирати перламутрову колодочку свого ножика. Він, мабуть, і не чув, як Керн подякував йому, а потім вийшов з кабінету так поквапно, наче в нього могли ще відібрати той папірець.
Тільки надворі він зупинився й глянув навколо. "Господи Боже! — не тямлячи себе від радості, думав він. — Господи Боже мій! Не заарештували! Тепер цілих два тижні не треба боятися, два довгих тижні, чотирнадцять днів і чотирнадцять ночей — цілу вічність! Боже, благослови цього чоловіка з перламутровим ножиком! Хай він знайде собі ще один — із висувним годинником і золотими ножичками!"
Поруч нього, біля входу, стояв поліцай. Керн намацав у кишені посвідку, потім рішуче ступив до нього й спитав:
— Котра година, вахмістре?
У нього й у самого був годинник; йому просто захотілося зазнати того вельми рідкісного для нього почуття, коли можна не боятись поліцая.
— П'ята, — буркнув вартовий.
— Дякую. — І Керн неквапливо зійшов із ґанку на тротуар, хоч йому хотілося бігти бігцем, лише тепер він повірив, що все це не сон.
* * *
У великій залі комітету допомоги біженцям було повно людей. І все-таки вона здавалась якоюсь порожньою. Люди стояли й сиділи в сутінку залу, мов тіні. Майже всі мовчали. Кожен уже сто разів переговорив про все, що його цікавило. І тепер лишалося тільки одне — чекати. Це був останній бар'єр перед відчаєм.
Більше половини присутніх були євреї. Поруч Керна сидів блідий чоловік зі схожою на грушу головою; він тримав на колінах футляр для скрипки. З другого боку згорбився літній єврей зі шрамом на опуклому лобі. Він безперестану стуляв і розтуляв кулаки, біля нього, пригорнувшись одне до одного, сиділи білявий юнак і темнокоса дівчина. Сиділи, міцно сплівши руки, наче боялися, що їх іще й тут можуть розлучити, як тільки вони на мить відірвуться одне від одного. Вони не дивились одне на одного, погляди їхні блукали десь у минулому, очі були ніби порожні, невидющі. За ними примостилася огрядна жінка. Вона беззвучно плакала, сльози текли їй по щоках, збігали з підборіддя на сукню, та вона навіть не витирала їх. Руки її безживно лежали на колінах.
І серед цієї мовчазної безнадії й смутку безтурботно бавилася дитина — десь так шестирічна дівчинка. Жвава, непосидюща, блискаючи оченятами й махаючи чорними кучерями, вона бігала по всьому залу.
Перед чоловіком зі схожою на грушу головою вона спинилася, постояла трохи, дивлячись на нього, потім показала на футляр у нього на колінах і вимогливо спитала дзвінким голоском:
— У тебе там скрипка?
Чоловік якусь хвилину дивився на дівчинку, ніби не розуміючи. Потім кивнув.
— Ану покажи, — попросила дівчинка.