— У мене ще є вовна на один, — докинула Рут. — Щоправда, чорна. Ви любите чорний колір?
— Та ще як! Адже й життя наше нелегальне — чорне. — Штайнер запалив сигарету. — Тепер мені все зрозуміло! Ви свої пальта продали чи віддали в заставу?
— Спершу заставили, а потім і продали.
— Так. Звичайна історія. Ви вже бували в кафе Мориса?
— Ні, тільки в "Ельзасі".
— Гаразд. Тоді нам треба сходити до Мориса. Там є такий собі Дикман. Той про все знає. Зокрема й про пальта. Але я маю спитати його й про щось важливіше. Про всесвітню виставку, яка має бути цього року.
— Міжнародна виставка?
— Авжеж, хлопчику мій, — сказав Штайнер. — Саме там і можна буде знайти роботу. Та й документами там недуже цікавляться.
— Штайнере, скільки ти, власне, уже в Парижі, що все знаєш?
— Чотири дні. А до того був у Страсбурзі. Влаштовував там одне діло. Про вас дізнався через Класмана. Зустрів його в префектурі. Адже в мене є паспорт, дітки мої. Через кілька днів я переселюся в готель "Інтернаціональ". Назва сподобалась мені.
Кафе Мориса було схоже на кафе Шперлера у Відні й на кафе Грайфа в Цюриху. То була типова емігрантська біржа. Штайнер замовив Кернові та Рут каву, а сам пішов до якогось літнього чоловіка у другий бік залу. Трохи поговорив там з ним, потім чоловік той уважно окинув поглядом обох молодят і вийшов.
— Ото і є Дикман, — пояснив Штайнер. — Він усе знає. Що я казав про виставку, то все правда, Керне. Павільйони зарубіжних країн уже будуються. Оплачують видатки їхні уряди. Вони частково завозять свою робочу силу, але на земляні роботи тощо набирають людей на місці. І тут перед нами розкриваються широкі можливості! А що гроші за роботу виплачує міжнародна виставкова комісія, то французів мало цікавить, хто там працює. Завтра вранці підемо туди. Там уже влаштувалось трохи емігрантів. Нас можна найняти дешевше, ніж французів — і в цьому наша перевага.
Дикман повернувся знову з двома пальтами на руці.
— Я гадаю, вони підійдуть, — діловито заявив він.
— Ану приміряй оце пальто, — звернувся Штайнер до Керна. — Спершу — ти, а потім уже Рут приміряє друге. Попереджаю: чинити опір тут марно.
Пальта були наче на них пошиті. На пальті Рут був навіть трохи попсований міллю хутряний комірець. Дикман усміхнувся:
— У мене око!..
— У тебе немає кращого лахміття, Генріху? — запитав Штайнер.
Дикман трохи ображено зиркнув на нього.
— Адже пальта добрі. Не нові, звичайно. Оте, що з хутряним коміром, навіть колись носила графиня… У вигнанні, звичайно, — додав він у відповідь на Штайнерів погляд. — Натуральний єнот, Йозефе. Не якийсь там кріль!
— Добре. Беремо їх. Завтра я зайду до тебе, і тоді вже остаточно домовимось про все.
— Це не обов'язково. Можеш узяти їх так. Я ж досі не розрахувався з тобою.
— Не говори дурниць.
— Нічого, нічого. Забирай пальта і забудь про них. Як згадаю, з якої халепи вирятував ти мене — Боже праведний!
— Ну, а як тепер? — поцікавився Штайнер.
Дикман стенув плечима.
— Вистачає і дітям, і мені. Але огидно так жити, весь час наче в корчах.
— Не будь такий сентиментальний, Генріху! — засміявся Штайнер. — Подивись на мене: я підробляв документи, був шулером, бродягою, винний у покаліченні людини, в спротиву органам влади, і ще маю чимало подібних гріхів — а проте не відчуваю докорів сумління.
Дикман примирливо кивнув.
— А в мене найменшенька хвора. Грипує, температурить. Але дітям температура не страшна, адже так?
Він допитливо дивився в очі Штайнеру. Той покивав.
— Просто прискорений процес одужування, і все.
~ Сьогодні я хочу піти додому раніше.
Штайнер замовив собі коньяку.
— І тобі, хлопчику, теж маленьку? — звернувся він до Керна.
— Послухай, Штайнере… — почав був той. Але Штайнер відмахнувся.
— Не балакай багато! Звичайні різдвяні подарунки, які мені нічого не коштують. Ви ж і самі бачили. То як, Рут, і вам коньячку?
— Я — за.
— Знову е пальта! Перспектива на роботу! — Керн вихилив свою чарку. — Після такого животіння починається нова, цікава смуга.
— Не вдавайся до хибних ілюзій! — усміхнувся Штайнер. — Потім, як наробишся донесхочу, найцікавішим періодом життя здаватиметься той час, коли не доводилося працювати. Посадиш онуків на коліна й почнеш розповідати їм дивовижні пригоди: "От колись у Парижі…"
Проходячи повз них, Дикман стомлено кивнув їм на прощання й попрямував до дверей.
— Колись був бургомістром від соціал-демократів, — зауважив Штайнер, глянувши йому вслід. — П'ятеро дітей. Дружина померла. Жебрак із добрим серцем. Зберіг людську гідність. Завади все знає. Та занадто м'якотілий, що часто трапляється серед соціал-демократів. Тим-то з них і політики погані.
Кафе почало заповнюватись людьми. Бездомні захоплювали затишні місця в кутках, аби хоч сидячи переспати ніч. Штайнер допив свій коньяк.
— Хазяїн тут — душа, не людина. Дозволяє спати всім, хто знайде собі місце. І до того ж задарма. Щонайбільше — плати за чашку кави та й спи собі. Якби не було таких, як оця хавіра, багато декому скрутно довелося б. — Він підвівся. — Ходімо, доньки.
Вийшли на вулицю. Там було вітряно й холодно. Рут підняла єнотовий комір щойно придбаного пальта й загорнула ним своє личко. Потім обернулась до Штайнера, даруючи йому милу усмішку. Той схвально кивнув.
— Тепло, моя дитинко. Усе на світі залежить від крихітки тепла.
Повз них пройшла бабуся з квітами. Штайнер кивком покликав її.
Стара почовгала до них.
— Фіалки, — прохрипіла вона. — Свіжі фіалки з Рив'єри.
— Оце-то місто! У грудні посеред вулиці — фіалки! — Штайнер купив букетик і передав Рут. — Фіалкове щастя! Пустоцвіт! Нікчемні речі! А втім, переважно вони й дають тепло! — Він підморгнув Керну. — Повчально для життя, як сказав би Мариль.
18
Вони сиділи в їдальні міжнародної виставки. Був день зарплати. Керн порозкладав тоненькі банкноти навколо своєї тарілки.
— Двісті сімдесят франків! — підсумував він. — Заробив за тиждень! І це вже втретє так! Просто казка, а не життя.
Мариль дивився на нього з усмішкою на устах. Далі повернувся до Штайнера й підняв свою чарку.
— Ковтнемо трішки за відразу до цього нікчемного паперу, любий мій Губере! Дивно, що він має таку владу над людьми! Наші пращури тремтіли перед громом та блискавкою, перед тиграми й землетрусами; наші предки часів середньовіччя — перед мечами і розбійниками, перед пошестями та Богом… а ми тремтимо перед клаптиком казенного паперу — хай то буде чи грошовий знак, чи паспорт. Неандертальця вбивали ломакою; римлянина — мечем; середньовічну людину — чумою; а нас уже можна стерти на порох клаптиком паперу.