Коло неї стояло кілька євреїв із пейсами та ріденькими сизими борідками, у чорних каптанах. Вони стояли й чекали з виразом такої незворушної покірливості, ніби прождали так уже століття і знали, що доведеться ждати ще століття.
На лаві під стіною сиділа вагітна молодиця. Поруч неї чоловік увесь час нервово потирав руки. Далі сидів уже зовсім сивий чоловік і стиха втішав заплакану жінку. З другого боку вугрюватий молодик, попихкуючи сигаретою, злодійкувато стріляв очима на вродливу й елегантну даму, що сиділа навпроти нього, безперестану то скидаючи, то знову надягаючи рукавички. Якийсь горбань сидів і писав щось у блокноті. Зграйка румунів сичали, немов паровий казан. Один чолов'яга розглядав фотокартки, ховав їх у кишеню, потім діставав знову, дивився на них і знову ховав. Товстуля поруч нього читала італійську газету. Далі сиділа байдужа до всього, вся поглинута своїм смутком молода дівчина.
— Це все люди, які подали заяви на дозвіл жити у Франції, — сказав Класман. — Або збираються подати.
— Аз якими документами це можливо?
— Більшість іще має дійсні або прострочені паспорти. Або ж приїхали сюди нелегально, з візами на якихось посвідках.
— Тоді це ще не найстрашніше відділення?
— Ні, — потвердив Класман.
Керн помітив, що за віконцями, крім чоловіків, працювали й дівчата. Вони були вдягнені чистенько, зі смаком, більшість у світлих блузках і в чорних сатинових нарукавниках. Якусь мить Керну здавалось дивним, що люди за віконцями так бояться трохи забруднити рукава, тоді як перед ними товпляться істоти, життя яких тоне в бруді.
— Останні тижні тут, у префектурі, стало особливо кепсько, — пояснював Класман. — Кожного разу, коли в Німеччині щось утнуть, від чого сусідні країни починають нервувати, першими за все розплачуються емігранти. На них зганяють свою злість і ті, і ті.
Керн поглянув на чоловіка зі схудлим інтелігентним обличчям, що саме стояв біля віконця: його документи, як видно, були в порядку — дівчина спитала його про щось із-за перегородки, кивнула, взяла папери й почала писати. Потім щось привітно сказала йому й повернула документи. Чоловік невимушено подякував їй бездоганною французькою мовою і мерщій відійшов од віконця. І тільки біля виходу з залу розгорнув папірець і поглянув, що там написано. Там стояв тільки синюватий штемпель із кількома датами, але чоловікові стало так радісно, наче несподівано прийшла весна і в казенному залі оглушливо затьохкали солов'ї свободи.
— Ну що, підемо? — промовив Керн.
— Уже надивилися?
— Та досить.
Вони попрямували до виходу. Коли вони були вже у вестибюлі, згори долинула, наче скотилася сходами вниз, гучна музика. Грали бравурний марш, урочисті сурми змагалися з могутніми фанфарами.
— А це що таке? — здивувався Керн.
— Радіо. Там, нагорі, поліційні казарми. Саме передають обідній концерт.
Музика лилася сходами вниз, наче блискучий гірський потік; вона заповнила коридори й водоспадом ринула в широкі двері; вона шумувала й іскрилася, заливаючи самотню маленьку постать, що безбарвно темніла на нижній приступці сходів, наче купка сміття, маленький горбочок із застиглим розпачем в очах. То сидів старий, якому так тяжко було відірватись від того безжального віконця. Життя доконало його, він тулився в кутку, всіма забутий і нікому не потрібний, втягнувши голову в плечі й підібгавши коліна так, ніби йому вже ніколи не встати, — а через нього лилася й скакала музика яскравими іскристими каскадами, енергійна, пружна, безупинна і безжальна, як саме життя.
* * *
— Ходімо, — сказав Класман уже на вулиці, — та вип'ємо ще кави.
Вони сіли до плетеного столика перед невеличким бістро. Випили гіркої чорної кави, і лише тоді Керну трохи полегшало на душі.
— А де ж останнє коло? — спитав він.
— Останнє коло — це ті численні сіромахи, що сидять собі самотні й голодують, — відповів Класман. — По тюрмах. На станціях метро. У недобудованих спорудах. І під арками мостів на берегах Сени.
Керн перевів погляд на потік людей, що безперервно сунув повз столики бістро.
— Скільки вам років? — поцікавився Класман.
— Двадцять один. Скоро вже буде двадцять два.
— Я так собі й подумав. — Класман помішав ложечкою в чашці. — У мене син вашого віку.
— Він теж тут?
— Ні, — відповів Класман. — Він у Німеччині.
Керн звів на нього погляд.
— Це кепсько, я розумію.
— Не для нього.
— Тим краще.
— Для нього було б гірше, коли б він був тут, — мовив Класман.
— Ви гадаєте? — Керн трохи здивовано глянув на Класмана.
— Так. Тут би я його скалічив.
— ІДо-що?
— Він доніс на мене. Через нього я мусив тікати з Німеччини.
— О, прокляття!.. — зітхнув Керн.
— Я католик, правовірний католик. А син — той уже кілька років був членом однієї з молодіжних організацій їхньої партії. У них там таких називають тепер ветеранами. Ви можете уявити собі, що це мені було не до душі, ну, і часом що-небудь та й скажеш. Хлопець дедалі більше виявляв непокору, а потім одного разу сказав мені, — приміром, як унтер-офіцер каже новобранцеві, — щоб я тримав язика за зубами, а то, мовляв, гірше буде. Пригрозив, розумієте? Я заліпив йому доброго ляща. Тоді він, розлючений, побіг з дому й виказав мене в гестапо. Слово в слово розповів усе, як я лаяв їхню партію, а там записали до протоколу. На моє щастя, там працював один мій знайомий, він одразу ж перестеріг мене по телефону. Я мусив якнайшвидше втекти з дому. А вже через годину по мене прийшла ціла команда на чолі з моїм сином.
— Тут не до жартів, — мовив Керн.
Класман кивнув:
— Але йому теж буде не до жартів, якщо я колись повернуся Додому.
— Може, тоді в нього буде вже свій син, який донесе на нього.
Класман спантеличено втупився в нього.
— Ви гадаєте, це триватиме так довго?
— Не знаю. Сам я вже й не уявляю, щоб колись довелося повернутись туди.
* * *
Штайнер прикріпив значок націонал-соціалістської партії на звороті лівого лацкана свого піджака.
— Прекрасна ідея, докторе! — сказав він. — Звідки ви його взяли?
Доктор Беєр усміхнувся.
— Від одного пацієнта. Зазнав аварії зі своїм авто поблизу Муртена. Я накладав шину йому на руку. Спершу він остерігався і все розхвалював там, у Німеччині; потім ми випили з ним по чарці-другій коньяку, і він почав розносити всю ту лавочку. А партійний значок подарував мені на згадку. На жаль, він мусив повертатися на батьківщину.