— Ліга Націй уже кілька років обговорює питання видачі нам посвідок про особу, — терпляче пояснював Керн. — Але кожна країна прагне підсунути нас комусь іншому. Тому ця справа, очевидно, зволікатиметься ще чимало років.
— Ну, а тим часом…
— А тим часом… ви ж самі бачите…
— О Господи! — зовсім безпорадно вигукнув суддя на своєму м'якому швейцарському діалекті. — Ну й проблема! Що ж буде з вами далі?
— Цього я не знаю. Для мене важливіше, що буде зі мною зараз.
Суддя провів рукою по залиснілому од поту чолу і знов поглянув на Керна.
— У мене є син, — мовив він, — приблизно вашого віку. Мені важко уявити, щоб його так гнали звідусіль тільки за те, що він народився…
— А в мене є батько, — перебив його Керн. — Якби ви побачили його…
Не доказавши, він одвернувся до вікна. Там, за вікном, осіннє сонце мирно світило на обтяжену плодами яблуню. Там, надворі, була воля. Там десь була Рут.
— Мене цікавить одне питання, — сказав суддя після недовгої паузи. — До справи це вже не стосується. Але я все ж хотів вас запитати: ви ще бодай у щось вірите?
— О, так. Я вірю у святий егоїзм! У безсердечність! Вірю в брехню! У зашкарублість людських душ!
— Саме цього я боявся. Та й чого іншого можна од вас чекати…
— Це ще не все, — спокійно вів далі Керн. — Я вірю ще й у людську доброту,, в справжню товариськість, вірю в любов і готовність допомогти один одному! Я все це спізнав. Можливо, навіть ліпше, ніж хтось, кому живеться краще.
Суддя підвівся й, незграбно обминаючи своє крісло, підійшов до Керна.
— Приємно чути од вас такі речі, — пробурмотів він. — Коли б тільки знати, чим вам допомогти!
— Нічим не можна, — відповів Керн. — Тепер і я вже знаю закони, а один мій приятель — той прямо-таки фахівець у цій галузі. Відсилайте мене до в'язниці.
— Я вас передам до камери попереднього ув'язнення, а вашу справу — до вищого суду.
— Якщо це полегшить вирок, що ж — будь ласка. Якщо це лише затягне процедуру, то я краще волів би до в'язниці.
— Це триватиме не довше, я подбаю про все.
Суддя вийняв із кишені величезний гаман.
— На жаль, лишається тільки ця примітивна форма допомоги, — трохи повагавшись, сказав він і дістав з гамана згорнуту вчетверо банкноту. — Мені дуже прикро, що не можу для вас нічого іншого зробити…
— Це єдине, що нам справді допомагає, — відповів Керн, беручи гроші. І водночас подумав: "Ого, двадцять франків! Яке щастя! Їх вистачить Рут, щоб дістатися до кордону!"
* * *
Написати їй Керн не наважився. Адже через лист виявилося б, що вона вже давненько живе у Швейцарії, і її могли б засудити. А так ще лишається надія на звичайне виселення; або, коли пощастить, просто випустять з лікарні без будь-яких причіпок.
Першого вечора він був пригнічений, нервував і довго не міг заснути. Йому весь час ввижалася Рут на ліжку в гарячці. Потім приснилося, ніби її вже ховають, і він знову прокинувся, охоплений жахом. Сів на нарах і довго так просидів, обнявши руками коліна. Бадьорився, хотів не піддаватись, але відчував, що не сила. "Це тому, що зараз ніч, — думав він, — ніч і нічні страхи; удень страхи не виходять за рамки можливого, їх можна осягнути розумом, а страхи нічні — нічим не обмежені".
Він устав і почав ходити по тісній камері. Дихав повільно і глибоко. Потім скинув піджак і став робити гімнастику. "Не можна розпускати нерви, бо тоді я пропав, — думав він. — Здоров'я — головне!" Присів раз, удруге, зробив кілька поворотів у талії, і поступово йому вдалося зосередити свою увагу на вправах. Потім пригадався вечір у віденському поліційному відділку й той студент, що навчав його боксу. Обличчя Керна скривилося в усмішку. "Якби не той студент, я напевно не зумів би вчора так дати відсіч Аммерсові, — подумав він. — Той студент і, звичайно, якби не Штайнер. І якби не все оце суворе життя останніх років. Нічого, хай воно мене загартовує, аби не задушило. Я буду оборонятись". Він став вільніше, гойднувся на пружних, напівзігнутих ногах, замахнувся і, подавшись усім тілом, послав у темряву довгий прямий удар кулаком: правою, лівою, потім навпереміну кілька аперкотів, та все швидше, частіше — і раптом у темряві, наче привид, замаячіла біла цапина борідка Аммерса з хворою печінкою: заняття набуло живого змісту. Тепер він бив свого ворога короткими прямими ударами, і навідліг у підборіддя, і у вуха, двічі стусонув хуком у саме серце, а на додачу ще й вдарив у сонячне сплетіння і ніби справді виразно почув, як Аммерс, застогнавши, гепнувся на підлогу. Але Кернові й цього було замало. Він підіймав Аммерса знову і знову збивав його з ніг; задихаючись від збудження, методично лупцював тінь свого ворога, а наприкінці, як особливий делікатес, дав йому на закуску кілька штурханів у печінку…
Непомітно настав ранок, а Керн так знесилився, що впав на нари і вмить заснув, подолавши всі страхи ночі.
Через два дні до камери завітав доктор Беєр. Керн аж підскочив.
— Ну, якій там?
— Нічого, тобто, я хотів сказати, нормально.
Керн зітхнув з полегкістю.
— А звідки ви дізналися, що я тут?
— Дуже просто. Ви більше не прийшли до мене. Отже, ви, очевидно, тут.
— Логічно. А вона знає про це?
— Знає. Коли ви вчора не з'явилися в образі Прометея, вона цілу бучу зняла, щоб викликати мене. І вже через годину ми знали, що сталося. До речі, з тими сірниками — це була не дуже розумна витівка…
— Так, ваша правда. Часом людині здається, що її вже ніхто не перехитрує; отоді вона, звичайно, і чинить дурниці. Поки що мене засудили на два тижні. Певно, я вийду звідси через дванадцять днів. Вона видужає до того часу?
— Ні. Принаймні не настільки, щоб могла вирушати в дорогу. Я гадаю, ми потримаємо її в лікарні стільки, скільки буде потрібно.
— Звичайно! — Керн замислився. — Тоді мені доведеться чекати на неї у Женеві. Та я ж і так не можу взяти її з собою. Адже мене вишлють під вартою.
Беєр вийняв з кишені листа.
— Нате! Я вам тут дещо приніс.
Керн мерщій схопив листа, але потім сховав його собі в кишеню.
— Можете спокійно читати зараз, — мовив Беєр. — Я не поспішаю.
— Ні, я прочитаю потім.
— Ну, тоді я зараз піду до лікарні. Хочу розповісти їй, що бачився з вами. Будете щось передавати? — Беєр дістав з кишені пальта авторучку й папір. — Я приніс вам усе необхідне.