— Може, подумаєте до завтра, — сказав він. — Адже я можу й ще раз прийти.
Господиня глянула на нього якось ніби аж злякано.
— Може, вип'єте чашку кави? — спитала потім.
Керн уже давненько не пив кави.
— Якщо у вас саме є готова…
— Звичайно! Я зараз! Хвилиночку.
Вона пропхнулася в двері, незграбно, мов товстуля, проте швидко. Сестра лишилася в кімнаті.
— Чашечку кави — це мені зараз до речі, — мовив Керн, аби щось та сказати.
Сестра господині пирхнула зо сміху, мов індичка, і раптом замовкла, ніби проковтнула язика. Керн здивовано глянув на неї. Вона схилилась і чмихнула носом.
Увійшла господиня й поставила на стіл перед Керном чашку гарячої кави.
— Пийте собі спокійно, — сказала вона гостинним тоном. — Вам же нема куди поспішати, а кава дуже гаряча.
Сестра пирснула сміхом і одразу ж перелякано зігнулась.
Але Керн так і не встиг випити кави. Двері розчинились, до кімнати коротенькими, пружними кроками ввійшов Аммерс, а за ним — похмурий жандарм.
Аммерс урочистим жестом показав на Керна.
— Пане жандарм, виконуйте свій обов'язок! Бездомний і безпаспортний індивідуум, викинутий з німецького райху!
Керн заціпенів. Жандарм нерішуче оглянув його. Потім буркнув:
— Ну, ходімо!
Якусь мить у Керна було таке відчуття, наче йому паралізувало мозок. Він міг чекати чого завгодно, але не такого. Поволі, машинально, наче в сповільненому фільмі, він зібрав свої речі. Потім так само повільно підвівся.
— Так от, значить, для чого ця кава і вся гостинність! — затинаючись, насилу вимовив він, ніби сам для себе хотів з'ясувати, що сталося. — Лише для того, щоб довше затримати мене! От для чого! — Він стиснув кулаки й ступив крок до Аммерса. Той відсахнувся. — Не жахайтесь, — мовив Керн тихо, — я і пальцем не торкну вас! Я тільки прокляну вас. Я проклинаю вас і ваших дітей і вашу жінку всією силою своєї душі! Хай упадуть на ваші голови всі нещастя світу! Хай ваші діти повстануть проти вас і кинуть вас на старість самотнього, в горі та в злиднях!
Аммерс пополотнів. Його цапина борідка тремтіла.
— Захистіть мене! — звелів він жандармові.
— Він ще не образив вас, — флегматично відповів той. — Поки що він тільки прокляв вас. Коли б він назвав вас, скажімо, смердючим донощиком — тоді це була б образа, і саме в слові "смердючий".
Аммерс люто визвірився на нього:
— Виконуйте свій обов'язок!
— Пане Аммерс, — спокійно заявив жандарм. — Я не потребую ваших вказівок. Для цього в мене є начальство. Ви заявили на людину, я прийшов, а щодалі буде — це вже моє діло. Ходімо зі мною! — звернувся він до Керна.
Вони обидва вийшли. За ними грюкнули двері. Немов очманілий, Керн ішов поряд із службовцем поліції. Він ще й досі не міг отямитись. Щось підсвідоме волало в ньому: "Аякже Рут?.." Але далі він просто не наважувався думати.
— Ех, голубе… — озвався жандарм через якийсь час. — Іноді овечка таки потрапляє до гієни… Хіба ви не знали, хто він такий? Це шпигун німецької нацистської партії в нашому місті. Він виказав уже чимало людей.
— Боже мій! — простогнав Керн.
— Ось так, — вів далі жандарм. — Це називається вскочити в халепу, еге?
Керн мовчав.
— Не знаю… — апатично сказав він трохи згодом. — Я лише знаю, що на мене чекає одна хвора людина.
Жандарм озирнувся навколо й знизав плечима.
— Усе це нічого не допоможе. Та мене це й не обходить. Я повинен доставити вас у поліцію. — Він знов озирнувся навколо. На вулиці не було ні душі. — Я б не радив вам тікати, — вів далі жандарм. — Це безнадійна річ. Щоправда, у мене вивихнута нога і я не можу бігти за вами, але я б одразу окликнув вас і потім, якщо ви не зупинитесь, вийняв би револьвер. — Він запитливо дивився Керну в обличчя. — Звичайно, для цього потрібен певний час, — додав потім. — Можливо, за той час ви встигли б таки дременути від мене, особливо в такому місці, як оце, де ми проходимо: всілякі завулки та повороти —де вже там стріляти… Якби ви тут тікали, я таки справді не зміг би вас піймати. Мені треба було з самого початку надіти на вас наручники.
Несподівано Керн ніби прокинувся: в голові прояснилося і блискавкою майнула шалена надія. Він витріщився на жандарма.
А той байдуже йшов собі далі.
— Знаєте… — озвався він згодом, — для деяких речей просто почуваєш себе надто пристойною людиною.
Керн відчув, як від хвилювання у нього змокріли долоні.
— Послухайте, — квапливо почав він, — мене чекає людина, яка без мене загине! Відпустіть мене! Ми пробираємось до Франції, так чи інакше хочемо покинути Швейцарію, то чи не однаково — яким шляхом!
— Цього я не можу зробити! — флегматично відповів чиновник. — Це суперечить інструкціям. Я повинен доставити вас у поліцію — такий мій обов'язок. У крайньому разі ви можете втекти від мене, проти цього я, звичайно, нічого не вдію. — Він зупинився. — Якщо ви, скажімо, побіжите вздовж вулиці й одразу сховаєтесь там за рогом — тоді ви вільні, я вже не встигну вистрілити. — І нетерпляче зиркнув на Керна: — Ну, коли так, то я зараз надіну вам наручники! От халепа, куди ж це вони поділися?..
Жандарм трохи одвернувся, ніби старанно шукаючи щось по кишенях.
— Спасибі! — кинув Керн і помчав геть.
На розі він, не зупиняючись, на мить озирнувся. Жандарм стояв на місці й, узявшись у боки, сміявся йому вслід.
* * *
Уночі Керн прокинувся, почувши, як важко й часто дихає Рут. Помацав їй лоб: він був гарячий і вологий. Будити її Керн не наважився: вона спала хоч і неспокійним, але глибоким сном. У повітрі стояв густий запах сіна, хоч воно й було вкрите грубим сукном та ряднами. Невдовзі Рут прокинулася сама. Заспаним, дитячим голоском вона попросила води. Керн подав їй кухоль, вона жадібно припала до нього вустами.
— Тобі жарко? — спитав він.
— Дуже жарко. Та, можливо, це так парить від сіна. У мене пересихає в горлі.
— Коли б хоч у тебе не піднялася температура.
— Температурити я не маю права. Мені не можна захворіти. Та я й не хвора. Ні, не хвора. — Вона повернулась, поклала голову йому під пахву і знову заснула.
Керн лежав тихо, не ворушився. От якби було світло, щоб побачити обличчя Рут. По тому, що воно було гаряче й вологе, він відчував: у неї таки, певно, температура. Але кишенькового ліхтарика в нього не було. Тому він лежав непорушно, прислухаючись до прискореного, короткого подиху Рут і Спостерігаючи, як страшенно повільно повзуть стрілки на освітленому циферблаті його годинника; що, наче далека, ледь освітлена пекельна машина часу, миготів у пітьмі. Унизу вовтузились вівці, часом чути було їхнє сонне стогнання, і здавалося, доведеться довгі роки чекати, поки, віщуючи ранок, засіріє кругле віконце.