— Пулярка! — нарешті вигукнув він крізь сміх. — їй-богу! Пулярка! І знову курка у валізі! Оце так збіг!
— Збіг, кажете? — огризнувся розлючено Пулярка. — По-моєму, це якесь прокляття, лиха доля!
— Вам, видно, не щастить на смажених курей? — озвався бас.
— Тихо! — обурився ще один голос. — Холера б вас узяла з вашими смаженими курми! Здіймати серед ночі такий бунт у кишках бездомного вигнанця!
— А може, між вами й пулярками є якийсь містичний зв'язок? — просторікав бас.
— То хай спробує переключитись на смажені калоші! — прохрипів бездомний вигнанець.
— Може, ви в одному зі своїх колишніх втілень були лисицею? — висловив здогад бас. — А тепер кури мстяться вам.
Пулярка ще раз спробував огризнутися:
— Совісті у вас немає, поганці! Глузувати з людини, яку спіткало нещастя.
— А з кого ж іще? — єлейним тоном спитав бас.
— Тихо там! — гримнув наглядач у коридорі. — Тут вам порядна тюрма, а не шинок якийсь!
11
Керн удруге розписався в тому, що його висилають з Австрії — цього разу довічно. Але тепер це його вже не вразило. Він тільки подумав, що завтра вранці, напевне, знову буде в Пратері.
— У вас є у Відні де-небудь якісь речі? — спитав Керна урядовець, що оголосив йому вирок.
— Ні, немає.
— А ви знаєте, що в разі повернення вам загрожує щонайменше тримісячне ув'язнення?
— Знаю.
Урядовець хвилинку дивився на нього, тоді дістав з кишені п'ятишилінгову банкноту й простяг її Кернові.
— Ось нате, вип'єте вина. Не я ж видаю закони… Беріть гумпольдкірхенське, воно цього року найкраще. Ну, йдіть.
— Дякую! — спантеличено промовив Керн. Це вперше до нього поставилися співчутливо в поліції. — Дуже дякую! Мені ці гроші вельми потрібні.
— От і добре. Ну, йдіть уже, чого стоїте! Ваш супровідник чекає в приймальні.
Керн сховав гроші. Їх мало вистачити не тільки на дві чвертки гумпольдкірхенського, а й на квиток, щоб, повертаючись до Відня, хоч трохи під'їхати поїздом. Так безпечніше.
Їхали вони тією самою дорогою, що й минулого разу зі Штайнером. Кернові здавалось, наче це було років десять тому.
Від станції до митниці треба було ще далеченько йти пішки. Дорогою їм трапилась винаренька; у палісаднику перед нею стояло кілька столиків зі стільцями. Керн пригадав пораду урядовця.
— Зайдемо вип'ємо по склянці? — спитав він поліцая.
— Чого?
— Гумпольдкірхенського. Воно цього року найкраще.
— А чого ж, можна! Однаково на митницю рано, ще видно.
Вони сіли за стіл у палісаднику й попивали прозоре, терпкувате вино. Тиша, спокій раннього вечора панували довкола. Небосхил був ясний, високий, зеленавий — кольору яблука. Угорі, мов сокіл, пролетів літак у напрямі Німеччини. Шинкар приніс ліхтар зі склом і поставив на столі. Це був перший Кернів вечір на волі. Він два місяці не бачив відкритого неба, відкритого обрію. Йому здавалося, наче й дихає він уперше за два місяці, Він сидів тихо, втішаючись хвилиною спокою, що випала йому. За годину-дві знов почнуться турботи, гонитва.
— Ну й часи настали, хай йому біс! — пробурчав зненацька поліцай.
— Згоден з вами, — озвався Керн.
— Та ні, я про інше!
— О, я розумію.
— Це я про вас, емігрантів, — похмуро пояснив супровідник. — Через вас скоро всяку пошану до свого мундира втратиш. Тільки й знаєш, що емігрантів возити. День у день те саме. Од Відня та до кордону. Що це за життя! І наручників ні разу нікому не надягнеш, як колись бувало.
— Не хвилюйтесь, може, за рік-два вже й нас у наручниках возитимете, — сухо відказав Керн.
— Теж зрівняли! — поліцай глянув на Керна досить-таки зневажливо. — Ну що ви таке з поліційної точки зору! Ніщо. От колись я супроводив грабіжника Мюллера-другого, що вбив чотирьох людей! Наручники, револьвер напоготові! А то ще, два роки тому, Бергмана — той жінок різав. А потім бандита Бруста… Не кажучи вже про Тедді Блюмеля, осквернителя трупів. Ото були часи! А нині… Таж із вашим братом здохнеш з нудьги! — Він зітхнув і допив свою склянку. — Ви хоч у вині смак знаєте… Вип'ємо ще чвертку? За мій кошт.
— Можна.
Вони випили в добрій згоді ще чвертку, потім рушили далі. Тим часом уже стемніло. Над головами шмигали через дорогу кажани, пурхали нічні метелики.
Вікна митниці яскраво світилися. Доглядачі були ті самі, що й минулого разу. Супровідник передав їм Керна.
— Зайдіть, посидьте поки що, — сказав один із митників. — Ще ранувато.
— Я знаю, — відповів Керн.
— О, ви вже знаєте?
— Аякже! Кордон — це ж наш рідний край.
* * *
Удосвіта Керн був уже знову в Пратері. Він не наважився піти просто до фургона й розбудити Штайнера: мало що могло статися за цей час! Керн трохи походив парком. Дерева просвічували крізь туман багрянцем і золотом: поки він сидів у в'язниці, настала осінь. Перед сірим шатром каруселі він трохи постояв, тоді підняв брезент, заліз усередину й сів у одну з гондол. Усе-таки безпечніше, а то можна ненароком нарватись на поліцая.
Розбудив його чийсь регіт. Було вже видно, шатро згорнули. Керн підхопився. Над ним стояв Штайнер у синьому комбінезоні.
Керн одним стрибком вилетів із гондоли. Він удома!
— Штайнере! — сяючи радістю, вигукнув він. — Хвала Богові, я знову тут!
— Та бачу. Блудний син повернувся з підземель поліції! Ану, дай хоч подивлюся на тебе. Трішечки змарнів на тюремних харчах. А чого ти зразу не розбудив мене?
— Я ж не знав, чи ти ще тут.
— Та поки що тут… Але давай спершу поснідаємо. Тоді світ зразу порожевіє! Ліло! — гукнув Штайнер, повернувши обличчя до фургона. — Наше хлоп'я вернулося! Треба його нагодувати як слід! — він знов обернувся до Керна. — А ти підріс. І змужнів трохи. Навчився дечого, хлопчику, за цей час?
— Аякже! Я тепер знаю, що треба добре загартуватися, коли не хочеш пропасти. І певен, що мене вони на той світ не заженуть! Крім того, навчився шити мішки й говорити французькою. І взнав, що наказувати часом буває корисніше, ніж просити.
— Немало! — всміхнувся Штайнер. — Немало, синку!
— Де Рут? — спитав Керн.
— У Цюриху. Її просто вислали, більш нічого їй не було. У Ліло листи для тебе. Вона ж наша поштова станція, у неї в одної справжні документи. Рут писала тобі на її адресу.
— У Цюриху… — повторив Керн.
— Еге ж, хлопчику. Тобі це не подобається?