Сховавши папери в кишеню, він сказав Кернові:
— Усе це я владнаю. І свічку добуду. Слухайте… може, слід комусь посидіти тут? Я знаю, все це пусте, але в мене таке відчуття… ну, що не годиться лишати її саму.
— Я побуду біля неї, — сказала Рут.
— Я теж, — додав Керн.
— Гаразд. Тоді я прийду пізніше, зміню вас.
* * *
Місяць побілів. Над землею висіла ніч, широка, темно-синя. Вона дихала у вікно запахом землі й квітів.
Керн стояв із Рут біля вікна. Йому здавалось, ніби він був далеко-далеко й оце повернувся. У ньому ще тупо тремтів страх, збуджений зойками породіллі, корчами її скривавленого тіла. Він чув тихий віддих дівчини, що стояла поруч, бачив її лагідні, юні уста. І йому нараз ясно стало, що й вона причетна до цієї похмурої таємниці, яка обіймає кохання крижаним кільцем жаху, він збагнув, що й ніч причетна до цього, й сутінь, і важкий дух землі, й солодкий голос скрипки над дахами; він знав, що, обернувшись, у миготливому світлі свічки побачить бліду маску померлої, і тим живіше відчував він тепло своєї крові, що трепетом проймало його, тягнучи до іншого тепла, тільки до тепла й ні до чого більше…
Ніби чиясь чужа рука взяла його за руку й поклала її на тугі, молоді плечі дівчини.
7
Мариль сидів за столом на цементовій терасі готелю, обмахуючись газетою. Перед ним лежало кілька книжок.
— Ідіть сюди, Керне! — гукнув він. — Наближається вечір. У такий час звірі шукають самотності, а люди — товариства. Як там ваш дозвіл на проживання?
— Ще тиждень… — Керн сів до нього.
— Тиждень у в'язниці — це дуже багато. На волі — дуже мало. — Мариль позгортав свої книжки. — Еміграція навчає! Ось я на старості літ надумав вивчити французьку й англійську.
— А мені часом уже несила чути слово "емігрант", — понуро сказав Керн.
Мариль засміявся.
— Дурниці! Ви потрапили в якнайвишуканіше товариство. Данте був емігрантом. Шиллерові теж доводилось п'яти салом мастити. І Гейне, і Вікторові Гюго. Це вам лише кілька прикладів. Он гляньте на небо: наш блідолиций Місяць — це теж емігрант Землі. Та й сама матінка Земля — давня емігрантка Сонця. — Він підморгнув Кернові. — Правда, може, краще було б, якби вона зовсім не емігрувала й ми ще кружляли там розжареним газом. Ви згодні зі мною?
— Ні.
— Правильно. — Мариль знову почав обмахуватись газетою. — А знаєте, що я оце читав?
— Що дощ не йде з вини євреїв.
— Ні.
— Що справжньому чоловікові для повноти щастя необхідний осколок снаряда в живіт.
— Теж ні.
— Буцім усі євреї — більшовики саме тому, що вони так жадібно нагромаджують багатство.
— Непогано! Давайте далі.
— Що Христос був арієць. Нешлюбний син римського легіонера-германця.
Мариль зареготав.
— Ні, не вгадаєте. Шлюбні оголошення. Ось послухайте: "Де той милий, симпатичний чоловік, що зробить мене щасливою? Відповідна дівчина, з ніжним, щирим, благородним серцем, залюблена в усе добре й прекрасне, досконало обізнана з готельним господарством, шукає споріднену душу віком од тридцяти п'яти до сорока років, з належним достатком…" — Він підняв очі від газети. — Од тридцяти п'яти до сорока років! Сорок один рік — уже виключено. От де віра, скажіть? Або ось: "Де знайду я тебе, моя паро? Глибока, оптимістична натура, леді й домовита господиня, з не розбитими об мур буденщини пориваннями, наділена темпераментом, душевною красою й почуттям товариськості, бажає вийти за добре забезпеченого джентльмена з нахилом до мистецтва та спорту і водночас симпатичного хлопчину…" Знаменито, правда? Або ще: "Духовно самотній п'ятдесятирічний чоловік, чутлива натура, на вигляд молодший, круглий сирота…" — Мариль опустив газету. — Круглий сирота! У п'ятдесят років! Що за бідолашне створіння, цей сентиментальний перестарок! Ось подивіться, друже, — він простяг Кернові газету. — Дві сторінки. Щотижня цілих дві сторінки, в одній лише цій газеті! Погляньте на самі заголовки! Аж рябіє: "щирість", "вірність", "любов", "приязнь", "дружба"… Рай, та й годі! Едемський саду пустелі політики. Як це підбадьорює! Бачиш, що й у наш паскудний час є ще хороші люди. Такі речі зміцнюють волю до життя! — Він жбурнув газету на стіл. — Колись, чого доброго, ще й таке вичитаєш: "Комендант концтабору, глибока натура, з ніжним серцем…"
— А вони, певно, саме так про себе й думають, — докинув Керн.
— Безперечно! Що люди примітивніші, то кращої вони про себе думки. Це видно хоча б з отаких-от оголошень. І в цьому, — Мариль в'їдливо всміхнувся, — їхня пробивна сила! У сліпому переконанні! Сумніви й терпимість — властивості інтелігента. Його довічне прокляття. Сизифів камінь. Це, по-моєму, один із найглибших образів у всій людській творчості.
— Пане Керн, там вас хтось питає! — збуджено гукнув зненацька прибігши на терасу помічник кельнера. — Здається, не з поліції!
Керн підхопився зі стільця.
— Іду!
* * *
З першого погляду він не впізнав цього нужденного літнього чоловіка. Перед ним наче виникло нечітке, розмите зображення на матовому склі фотоапарата, яке помалу ставало різкіше, набувало знайомих рис.
— Це ти, батьку! — нарешті вимовив з глибоким ляком Керн.
— Я, Людвігу…
Старий Керн витер піт із чола й додав, кволо всміхаючись:
— Жарко…
— Ще й дуже. Ходімо, тут є кімната з роялем, там трохи прохолодніше.
Щойно вони посідали, як Керн знову піднявся — принести батькові зельтерської з лимоном. Хвилювання його не вщухало.
— Давненько ж ми не бачились, тату, — несміло сказав він, повернувшись.
Старий Керн кивнув.
— Тобі дозволять тут лишитися, Людвігу?
— Навряд. Ти ж сам знаєш. Нарікати на них не можна, на два тижні дозвіл дали, та ще, може, продовжать на два-три дні, але далі нічого не вийде.
— Думаєш залишитися нелегально?
— Ні, тату. Нас тут уже забагато. Я цього не знав. Постараюся пробратись назад до Відня. Там легше переховуватись. А що ти поробляєш?
— Я хворів, Людвігу. Грип. Оце тільки днів зо три як на ноги звівся.
— А, он що… — Керн відчув полегкість. — Отже, хворів… Чи ж ти вже зовсім видужав?
— Таж бачиш…
— А як ти живеш, тату?
— Та я знайшов собі пристановище.
— О, тебе добре стережуть, — сказав Керн і всміхнувся.
Батько глянув на нього з такою болісною ніяковістю, що Керн сторопів.