Спробувавши протиснутись між брюнетом і миршавим, він відчув тугі м'язи брюнета.
Тут підійшов хазяїн кав'ярні.
— У мене не бешкетують, панове!
— Я й не думаю бешкетувати, я хочу вийти, — озвався Штайнер.
— Ми теж підемо, — сказав брюнет.
Миршавий із брюнетом вийшли перші, за ними Штайнер, а позад нього — гладун. Штайнер знав, що небезпечний для нього тільки брюнет; той зробив помилку, пішовши вперед. Проходячи дверима, Штайнер вихнув ногою назад, ударивши гладкого в живіт, і щосили, наче молотом,, вгатив чорнявого кулаком по потилиці, аж той поточився зі сходів і налетів на миршавого. А Штайнер одним стрибком вилетів надвір і рвонув вулицею, поспішаючи втекти, поки вороги не отямились. Він знав, що це його єдиний шанс, бо на вулиці з трьома йому не впоратися. Ззаду почувся крик; Штайнер озирнувся, не зупиняючись, але ніхто за ним не гнався. Вони, видно, надто сторопіли.
Штайнер уповільнив крок, а незабаром вийшов на люднішу вулицю. Перед вітриною якогось салону мод він зупинився й глянув на себе в скло. "Шулер і шахрай, — майнула думка. — Зате півпаспорта є!" Кивнувши своєму відображенню, він пішов далі.
5
Керн сидів на мурованій огорожі старого єврейського кладовища й при світлі вуличного ліхтаря лічив свої гроші. Він цілий день ходив зі своїм крамом у районі Святокршизької гори. Це були бідні квартали, але Керн знав, що біднота жалісливіша й ніколи не кличе поліцію. Він уторгував тридцять вісім крон: день випав щасливий.
Керн сховав гроші й спробував розібрати напис на старовинному кам'яному нагробку, приваленому до муру біля його ніг.
— Рабі Ізраїль Лейб, померлий у стертому році, колись, напевне, вельми вчена людина, а нині жменька струхлих кісток під землею, — сказав він, прочитавши ім'я, — що ти мені порадиш? Удовольнитись і йти додому чи ризикнути ще, спробувати дотягти до п'ятдесяти крон?
Керн витяг п'ятикронову монету.
— Тобі, старий, це, певно, байдужісінько, правда? Ну що ж, спитаємо емігрантську долю — випадок. Герб — удовольнитись, решка — ризикнути.
Підкинувши монету вгору, він підставив долоню. Монета скотилася з руки й упала на нагробок. Керн сплигнув із муру й обережно підняв її.
— Решка! На твоєму нагробку! Отже, й ти радиш мені те саме, рабі! Ну, тоді вперед!
І рушив до найближчого будинку, немов у приступ на якусь фортецю.
На першому поверсі йому не відчинили. Він постояв трохи й піднявся вище. На другому поверсі до нього вийшла гарненька служниця; побачивши портфель, вона закопилила губу й мовчки зачинила двері в нього перед носом.
Керн піднявся ще вище. На третьому поверсі йому — тільки після другого дзвінка — відчинив чоловік у розстебнутій жилетці. Він обурено перебив Керна мало не на першому слові:
— Одеколон? Парфуми? Ну й нахаба! Ви що, читати не вмієте? Мені, наче навмисне мені, головному представникові парфумерної фірми Лео, ви посміли нав'язувати свій непотріб?! Геть звідси!
Він грюкнув дверима. Керн запалив сірника й прочитав латунну табличку. Дійсно, Йозеф Шимек сам продавав мило, одеколон і парфуми, тільки оптом.
Керн похитав головою.
— Рабі Ізраїль Лейб, — промурмотів він, — що це означає? Невже ми не зрозуміли один одного?
Він зійшов на четвертий поверх і подзвонив. Відчинила добродушна огрядна жінка.
— Заходьте, заходьте, — приязно сказала вона, побачивши його. — Німець, еге? Емігрант? Заходьте, чого ж ви стоїте!
Керн увійшов за нею в кухню.
— Сідайте, — сказала жінка. — Ви ж, певне, наморилися.
— Та не дуже.
Це Керна в Празі вперше запросили сісти. І він не відмовився скористатися з такої рідкісної нагоди. "Вибач, рабі, — подумав він, — я був надто нетерплячий. Вибач мені, рабі Ізраїль, я ж іще молодий". Потім розстебнув свій портфель.
Огрядна господиня поважно стояла перед ним, схрестивши руки над животом, і дивилась на нього.
— Це парфуми? — спитала вона, показавши на невеличкий флакончик.
— Атож! — Керн, правду кажучи, більше сподівався, що її зацікавить мило. Він підняв пляшечку вгору, мов якийсь коштовний самоцвіт. — Славнозвісні парфуми "Фарр" фірми Керн. Це вам не абищо! Не така водичка, як, приміром, оті вироби фабрики Лео, що ними торгує пан Шимек із третього поверху.
— Хм…
Керн відіткнув флакончик і дав жінці понюхати. Тоді взяв скляну паличку, вмочив і провів по її повній руці.
— Спробуйте самі.
Жінка обнюхала руку й кивнула.
— Здається, хороші. А що, у вас тільки отакі малесенькі пляшечки?
— Ось вам і більша. Є й ще одна, зовсім велика. Оця. Вона, правда, коштує сорок крон.
— Нічого, нічого! Оце якраз для мене, я її й візьму.
Керн не вірив собі. Це ж чистих вісімнадцять крон заробітку!
— Якщо ви візьмете велику, я вам дам ще брусок мигдального мила задарма! — на радощах пообіцяв він.
— Чудово! Мило в хазяйстві завжди знадобиться.
Жінка взяла флакон та мило і вийшла з кухні. Керн тим часом поскладав свій крам назад у портфель. Із напіводчинених дверей кімнати пахло вареним м'ясом. І він вирішив теж сьогодні не поскупитись і як слід повечеряти. Супом у їдальні на Вацлавській площі не наїсися.
Жінка повернулася.
— Ну що ж, красненько вам дякую, бувайте здорові, — ласкаво сказала вона. — Ось вам іще бутерброд на дорогу.
— Спасибі.
Бачачи, що Керн стоїть і жде, жінка спитала:
— Ви ще чогось хочете?
— Ну аякже! — Керн засміявся. — Ви ж мені грошей не віддали!
— Грошей? Яких грошей?
— Таж сорок крон! — здивовано відповів Керн.
— А, он що! Антоне! — гукнула жінка в кімнату. — Іди-но сюди! Тут цей парубійко грошей хоче!
З кімнати вийшов чоловіку пропотілій сорочці, в підтяжках. Щось дожовуючи, він обтирав рукою вуса. Керн помітив, що штани на ньому з кантом, і лихий здогад шибнув йому в голову.
— Грошей? — хрипким голосом перепитав чоловік, колупаючи пальцем у вусі.
— Сорок крон, — повторив Керн. — Але ви, мабуть, краще віддайте мені одеколон, коли це вам задорого. Мило можете залишити собі.
— Хм!.. — Чоловік підступив ближче. Від нього тхнуло застарілим потом і свіжою вареною свининою. — А йди-но сюди, хлопче! — Він ширше прочинив двері до кімнати й сказав, показуючи на формений мундир, що висів на спинці стільця: — Ти знаєш, що це таке? Може, мені надіти його та пройтися з тобою до поліції?