На третьому поверсі Керн подзвонив. Через хвилину за дверима почулися кроки, й у круглому вічку відсунулась картонка. У Керна вп'ялося чиєсь чорне око.
— Хто там? — непривітно спитав жіночий голос.
— Я хотів би поговорити з однією людиною, що живе тут.
— Ніхто тут не живе.
— Ну як же! Ви ж тут живете! — Керн прочитав табличку на дверях: — Пані Меланія Ековська, чи не так? Але я хотів поговорити не з вами.
— Ну от…
— Я хочу поговорити з одним чоловіком, що живе тут.
— Нема тут ніякого чоловіка.
Керн глянув у кругле чорне око. Може, вона правду каже — батько давно тут не живе? На серці в нього раптом стало порожньо від розчарування.
— Як же його звуть, того чоловіка? — спитала жінка за дверима.
Керн підняв голову, сповнений нової надії.
— Не можу ж я кричати це вам на весь дім. Відчиніть, тоді скажу.
Око зникло. Забряжчав ланцюжок. "Фортеця, та й годі", — подумав Керн. Він уже був майже певен, що батько тут. Інакше навіщо б ця жінка допитувалася?
Двері відчинилися. Дебела, червонощока, широколиця чешка зміряла Керна поглядом з голови до ніг.
— Я хотів поговорити з паном Керном.
— Керном? Не знаю. Тут такого нема.
— З паном Зигмундом Керном. Мене звуть Людвіг Керн.
— Та невже?! — жінка недовірливо дивилася на нього. — Це кожен може сказати.
Керн вийняв із кишені дозвіл на проживання.
— Ось, будь ласка, подивіться. Ім'я тут помилково написано інше, але прізвище — самі бачите…
Жінка перечитала весь папірець — це зайняло добру хвилину, — потім повернула Кернові.
— Родич?
— Родич. — Щось застерегло його не казати всієї правди. Він уже був цілком певний, що батько живе тут.
Жінка врешті надумалась.
— Його тут немає, — сказала вона.
— Ну, добре, — мовив Керн. — Тоді я дам вам свою адресу. Я живу в готелі."Бристоль". У Празі я пробуду всього кілька днів. Але перед від'їздом я хотів би побачити пана Зигмунда Керна. Мені треба дещо передати йому.
— Правда?
— Так. Готель "Бристоль", Людвіг Керн, не забудьте. На все добре.
"Сили небесні! — думав Керн, спускаючись униз. — Оце сторожа! Чистий тобі Цербер. І все-таки… краще хай стережуть, аніж мали б виказати".
Він зайшов до аптеки по одеколон. Пан Бурек, угледівши його, кинувся назустріч.
— Ну як, знайшли батька?
На обличчі його відбивалась безмежна цікавість людини, позбавленої будь-яких вражень.
— Ще ні, — відповів Керн з раптовою стриманістю. — Але він мешкає там. Його тільки вдома не було.
— Ви скажіть! Бувають же отакі випадки, еге?
Спершись руками на прилавок, Бурек почав розводитися про всілякі дивовижні випадки, що трапляються в житті.
— Для нас це не дивина, — відказав Керн. — Для нас дивина — це скоріше тоді, коли все йде нормально. Ну, то як з тим одеколоном? Я зараз можу взяти тільки шість флаконів, на більше в мене грошей немає. Скільки процентів ви скинете?
Поміркувавши трохи, Бурек великодушно заявив:
— Тридцять п'ять. — І додав: — Адже ж таке не щодня трапляється.
— Гаразд.
Керн заплатив. Продавець запакував йому флакони. Тим часом жінка, що звалася Бертою, теж підійшла до прилавка — подивитися на цього юнака, який знайшов свого батька. Від збудження в неї грали під щоками жовна, ніби вона жувала щось невидиме.
— А знаєте, — згадав аптекар, — що я вам ще хотів сказати: одеколон цей дуже хороший. Справді, дуже хороший.
— Дякую! — Керн узяв пакунок. — Тоді я, мабуть, скоро прийду заберу решту.
* * *
Повернувшись до готелю, він у себе в номері розгорнув пакунок і переклав два флакони в портфель, додавши ще півдесятка брусків мила та кілька пляшечок дешевих парфумів. Він хотів зразу ж спробувати що-небудь продати.
Зачиняючи за собою двері кімнати, він побачив, що з сусіднього номера виходить молода дівчина, середня на зріст, у світлій сукні, з кількома книжками під пахвою. Спершу Керн не звернув на неї особливої уваги; він саме прикидав, яку ціну правити за одеколон. Але нараз йому подумалось: адже ж дівчина вийшла з тієї самої кімнати, до якої він забрів уночі. Він прикипів до місця. Йому здалося, що вона може впізнати його.
Але дівчина, не озираючись, спустилася сходами вниз. Керн почекав ще трохи, а тоді подався коридором навздогін за нею. Йому чогось раптом дуже схотілося побачити, яка вона з себе.
Зійшовши вниз, він озирнувся навкруги, але дівчини не побачив. Тоді він вийшов на вулицю. Сонце, пилюка й ніде ні душі, тільки дві собаки-вівчарки гризуться посеред бруку.
Керн повернувся в готель і спитав портьє, котрий водночас був кельнером і двірником:
— Тут зараз виходив хто-небудь?
— Виходив.
— Хто?
— Та ви ж! — Портьє втупив у Керна очі, сподіваючись, що той заллється невтримним реготом у відповідь на його жарт.
Але Керн не засміявся.
— Я питаю про дівчину, — пояснив він. — Молоду даму.
— Дами в нас не живуть, — буркнув портьє, сердитий, що змарновано такий дотеп. — Тільки жінки.
— Так ніхто не виходив?
— Ви що, з поліції, що так допитуєтесь? — уже з одвертою ворожістю огризнувся портьє.
Керн здивовано витріщився на нього, не розуміючи, яка муха вкусила цього чоловіка. "Дотепу" він навіть не помітив. Вийнявши з кишені пачку сигарет, Керн підніс її портьє.
— Дякую, — крижаним тоном відказав той. — Я такої дешевини не курю.
— Воно й видно…
Керн заховав сигарети й ще хвильку постояв, подумав. Дівчина, певно, десь тут, у готелі. Може, в салоні? І він пішов туди.
Салон був довгою вузькою кімнатою. Цементована тераса перед нею вела в обгороджений муром садочок, де росло кілька кущів бузку.
Крізь скляні двері Керн заглянув туди. Дівчина сиділа за одним із столів, спершись на нього ліктями, й читала книжку. Більше там не було нікого. Керн не міг стриматись, він одчинив двері й увійшов до салону.
Почувши, як рипнули двері, дівчина підвела очі. Керн зніяковів.
— Добривечір, — нерішуче сказав він.
Дівчина подивилась на нього, кивнула і знову схилилася над книжкою.
Керн сів у кутку. Посидівши трохи, підвівся й узяв зі столу кілька газет. Він раптом здався сам собі досить-таки смішним і вже не радий був, що зайшов сюди. Але встати й вийти отак зразу — це теж здавалося йому майже неможливим.
Керн розгорнув газету й почав читати. Трохи згодом він побачив, що дівчина взяла сумочку, вийняла звідти срібний портсигар, відкрила його, але, так і не взявши сигарети, знов закрила і вкинула в сумочку.