— Який, діду Матвію, Хвайн? Фальцфайн, може?
— Ну да, Одівард Іванович… Два їх було: один Одівард Іванович, а другий Ілля Іванович… Ланів у їх, ланів та степів… Та як станеш, то не видать тобі ні краю, ні кінця… Скоту того, скоту, а овець, овець — тьматьмуща… Чотири роки по степах по тих виганяв… А потім на Чорномор'я перекинувся… До козаків… За косаря там був…
Дасть було хазяїн склянку горілки:
— Катай, Матвію!
Та візьмеш косу — і як підеш, як підеш уподовж, а хазяїн стоїть та тільки рукою махне, де повертать… Тоді вільні степи були, — скільки хто закосив, те й твоє… Так ніхто було за мною не вкосить… Скільки ж ото я трави тої степової виложив?! Оцими все руками… Та й додому повернув… Та тридцять три роки в якономії у пана Корецького витовкся!
— Тридцять три роки?
— Тридцять три роки, як одну копійку… І на одробітку, Гв строку… І зимою й літом… І в дощ, і в сніг. А пан скажений. Вийде оце на поле — та матюка, матюка… Ну вже ж і матюкав, сукин син! Матюка було, матюка, а я мовчу. А тоді до його:
— Кончили, барин?
— Кончив!
— Так тепер я почну. Та до його:
— Та доки ж ти, раз… знущаться будеш?
Та як візьмусь, як візьмусь!.. Він матюка, а я ще Дужче. Він матюка, а я ще дужче… Тоді він як загримить:
— У тюрмі ізгною сукиного сина!
— Тюрма, — я йому, — наша! Для нас тюрма! Чого ти лякаєш! Та прийду ж я колись із тюрми, не вік же там вікуватиму. А де ж ти тоді дінешся?! Ізожгу! На попіл ізожгу!
Так він тоді на коня та ходу…
Чотири нас таких було… Один з Федорівки, один із Пісок, один з Броварок, а я з Манилівки… Та нікому ми ані під шапку…
Казав тоді пан:
— З кожної слободи по сукиному синові. Та боявсь мене пан! їйбо, боявсь!
А малося і в тюрмі сидіти… Приказчика трохи не вбив!.. Ех і бив же!
— За що?
— За неправду бив… На одробітку снопи возив… Важкий був одробіток. Дасть пан десятину, а ти йому за одну ту десятину три десятини викоси й вив'яжи, і звози, і склади. А. баба моя тоді оцією дочкою важка ходила… А снопи як гирі… А скирди під хмару… Я на скирді, а баба снопи з гарби кидає… Попокидай снопів, як вона осьось розсипеться… А він, прикажчик, значить, ходить, гад, і все йому не так, все йому не так… Та зліз на скирду й давай те, що я склав, розкидати… Та я його як пошпурив із скирди, а сам за ним. Та як насів — так бив, поки схотів. Судили мене — викрутився… Найшли, що неправильно прикажчик робив… Не коривсь!.. І тоді не коривсь!.. Мене ще й тоді звали… Як пак воно… Ліворуціонером мене звали… Я й тоді цього ждав… Я знав, що воно буде… Оце буде, що тепер оце прийшло… Революція… А вже ж як і прийшло?! Ні одного разу у зборні не пропустив… Та все думаю: "Що б оце пан сказав, якби жив був…" Пропав пан іще до революції. Вмер… Та ходю до зборні, слухаю. Нема панів. Нема й подивиться. А я тридцять три літа й тридцять три зими підряд панові сала оцими руками за шкуру закладав. От як було. А тепер наша взяла… Ходю я та радуюсь… Коли це кажуть: "Гетьман"… Коли це: "Німці". І до нас явилися… Б'ють. Невже, думаю, пропало бсє?.. Прийшли німці, зібрали нас на майдані, а самі круг нас… Що ж воно, думаю, буде?.. З ними й наші, карателі… Уже декого били… Стоїмо ми… А я до них:
— А дозвольте, говорю, спитать вас, як вас атитолувать? Бо я вже бачив, як один їх спитав:
— Куди ви, товариші, їдете?
Так вони його в чотири нагаї як узяли:
— Товариші, кажеш?! Клаптями з його м'ясо рвалося…
Так я ото й спитав, як їх атитолувати, — чи господами, чи благородіями.
А один підскочив та нагаєм мене по ногах:
— Аратар! — говорить.
"Бий, — думаю. — І тебе колись ударимо". Скільки вони тоді люду тут перепороли?! Буржуї виказували…
А потім ізнову наша взяла…
Та було, всього було. А таки наша зверху…
— А як Махно був колись на Великдень у село вскочив… Попоплакав я тоді… Савку мого трохи не зарубав, ідол… Вісім чоловік тоді на тріски потесав… Приїхав тоді якраз Савка з Червоної Армії… Взяв дитину й пішов до куми. А махновці й ускочили… А він призодягся, підголився… Звісно, з армії прийшов…
Вони до нього:
— Документ?!
А в нього тоді документ був, що він на курси призначається…
Забрали вони його з дитиною та в штаб. А ми й не туди… Сидимо в сусіда на обіді: жінка в його саме померла… Коли це біжить баба:
— Савку вашого забрали!
Так я як схопивсь із невісткою та в штаб. А штаб у Верхній Манилівці… Біжимо з невісткою… А невістка, хоч і з дитиною, — так вона молода, а мені куди ж уже бігти! Біжу, а тут під грудьми гірко мені, гірко… Не добіг до штабу, може, так, як отуди до нужника, і впав. Схопився та знову біжу… Прибігли… Впав я навколішки та плачу, плачу.
— Савку мого, просю, оддайте! Один він у мене! І діти малі!
А Махно сидить край столу, а біля його милиці… А ми з невісткою до землі припадаємо, та плачемо, плачемо… Коли це входить якийсь атютант… Отак в його головища, як ото бува собачка кучерява.
— Потесать, — питає,— батьку?! Коли це:
— Зобирайсь! У похід зобирайсь!
Тікати, значить, треба… А Махно до Савки:
— Щастя твоє. Іди!
А той, кучерявий, і говорить:
— Може, батьку, хоч нагаїв дати?
— Не треба. Зобирайсь! Вискочили ми з Савкою.
А вісім чоловіка хороших хлопців на тріски порубав.
Розповідає дід Матвій про життя своє… І люльку курить, і спльовує… І в голосі в діда Матвія сила якась земляна почувається…
Пережили. Все пережили.
— А скажи ти мені, що воно ото за "шехпалка" такий? Звідки воно пішло?
— То, діду, на поміч нам, на село, щоб із темряви скоріш вибрались… Робітники в місті, вони свідоміші, от і взялись за шефство, щоб допомогти вам…
— Он воно що! Так і я за "шехпалка" був… Над лазуретом… Взялося наше село лазурета содержувати… Так мене й призначили… Так я яйця збирав і в Кременчук возив у лазурет… Там солдати з Червоної Армії лежали… Болні й пораняті… А чого мене призначили? А того, що в мене, брат, не попасешся. У мене, брат, чортового батька до кишенів поприлипає… Все, брат, до крихти в лазурет. Було так, що не дорахувавсь у комітеті п'ятнадцяти крашанок… Коли дивлюсь, а вони під шахвою… Я туди — а вони з дірочками… Хлопці кажуть:
— То, діду, миші!
А я кажу:
— Щоб мені, кажу, отих мишей більше не було! А то голови, раз… поодриваю. Для ранятих зібрано, ранятим і дольжно буть.