Літературно-мистецькі усмішки

Вишня Остап

ТАК НІ ЧОРТА З ТОГО Й НЕ ВИЙШЛО

Така прекрасна справа, а ляснула через дрібницю. І не проста собі справа, а справа культурноосвітня… Хороша справа.

Було це давненько…

Було це тоді, коли мої однолітки були ще молодими та буйними й коли я сам був, сказать би, не зовсім чорнявий, а так: не старий і радісний…

А на сцені тоді грати хотілося так іще дужче, ніж самому залишитися з дяковою дочкою в садку під отими трьома дубами, що з одного кореня ростуть!

Ах, як тоді на сцені хотілося грати!..

І що ж би ви гадали: зорганізувалися…

Отак зібралися, поговорили, поміркували й вирішили:

— Гратимемо!

І п'єсу вибрали, і у волості підходящу кімнату дають, а артистів — хоч греблю гати!

— Гратимемо!

І раптом тоді, як гвіздком у спину:

— А режисер де?

Всі ж, що називається — ні папи ні мами в цій справі. Крім талантів, анічогісінько!

— Стійте, хлопці! — Семен каже. — У городі є такий ділозводитель, що на сценах грав! Він вивчить…

— Катай, хлопці, до ділозводителя… Поїхали…

— П'ять рублів, — ділозводитель каже, — і після вистави вечеря… Сюди й туди підвода… Та щоб слухалися, матері вашій чорт.

— Гаразд.

— Пишіть там афішу та вкажіть, хто режисер.

— Добре, вкажемо!

* * *

Почалося. Ролі повиписували… Вивчили їх, як "царю небесний, утішителю".

Три афіші розмалювали, прізвища на афішах усіх артистів (а як же ж би ви гадали?!) повиводили, а внизу:

"Режисер Іван Степанович Леваденко".

Все, як бог приказав…

* * *

У неділю вистава, а в четвер Іван Степанович приїхав… Зустріли його, як архієрея…

— Ну, почнемо, — каже Іван Степанович. — Афіші готові?!

— Ось!

Подививсь Іван Степанович на афішу — і з очей у нього іскри. А потім як гаркне:

— Як?! Ото мене такими літерами надрукували? Мене?! Що вже одинадцятий рік на сцені?!

І зразу аж дві дулі:

— Ось! А не те, щоб я з вами тут воловодився?! Підводу!

— Та, Йване Степановичу, — ми до його. — Та що ви?! Та ми вас якими хочете надрукуємо!

— Щоб отакими, інакше підводу!

— Біжіть, кажу, хлопці, по папір… Склеюйте скільки там аркушів і пишіть великими.

Побіг Кіндрат по папір… Клеїть…

Коли це артисти один по одному до Кіндрата:

— І мене ж там більшими!

— І мене!

— І мене!

За суфлера волосний писар був… Прийшов із квадратиком, одміряв на нім вершків так із п'ять.

— А мене як не отакими, і в будку не полізу, і з волості вижену…

— Клей, кажу, Кіндрате, щоб на всіх хватило…

Склеїв Кіндрат афішу сажнів на три, як не більше. Написав усіх такими, як хотіли. А режисера в кінці вивів такими, що аж до Куземина (сім верстов!) було видко…

Готова афіша.

А де ж її чіпляти?

На дзвіниці батюшка не дозволяє, а так — ніде не поміщається…

Вирішили почепити на бакалійній крамниці. Дістали драбину, приставили.

— Чіпляй…

Зібралося все село на ту процедуру дивитися.

Поліз Кіндрат на драбину, потяг афішу.

А тут хтось дядька Пилипа штовхнув… Поточився дядько Пилип, наступив на афішу й одірвав режисера, разом із "початок о 8й год. вечора"…

Як побачив те Іван Степанович та як закричить:

— Підводу, матері вашій чорт! Я вам покажу, як режисера одривать… Режисер — усе!

На підводу — й у город… І вечеряти не схотів… Вистава не відбулася…

Тепер не те… Тепер режисери не такі, щоб на літери звертали увагу… А раніш…

Хай йому абищо: справа вся ляснула.

ЯК ФРАНКІВЦІ МОСКВУ ПОВОЮВАЛИ

(Документи з враженнями)

Отакий, приміром, висновок із рецензії В. Блюма в "Рабочей газете"'20 квітня Про перші вистави франківців у Москві:

"Все це прекрасне, молоде, свіже. Молода радянськоукраїнська культура може пишатися з того, що її державний театр став на вірну путь…"

А такий висновок рецензента Юр. Соболева з "Вечерней Москвы":

"Нам, москвичам, слід підтвердити, що цей театр справді стоїть на шляху шукання ритму й стилю великого сучасного мистецства…" Робить висновок і М. Волков в "Известиях":

"Дебютний виступ показав нам здоровий і сильний художній організм, що щиро намагається поєднати національну своєрідність з передовими вимогами сучасної театральної культури. Про франківців можна говорити без оговорок навіть в умовах дуже високого сценічного рівня всесоюзної столиці.

Всі художні непогодження з виставою ("Вій") не хитають основного: український театр певно входить в сім'ю великих театрів всесоюзної ваги…"

І в "Труді" пише А. П.:

"Тепер ясно тільки, що Харківський український театр — велика культурна справа…"

Оце висновок про франківців московської преси… Ну що ж…

"Слава тобі господи, що до діла довела…"

Виходить, значить, що й ми в галузі театрального мистецтва не очкуром підперезані, що й ми вже навчилися підтяжки носити, не підсмикуємо штанів у гостях і маємо право стати за один стіл із старішою і з багатішою культурою…

Давайте пишатися…

А як по правді (так між нами!) признатися: тенькало… Так зокола ніби й хоробрі всі були, а там, усередині, оті "струни хоробрості" на тонку бриніли і деякі були потрібні м'язи мимоволі послаблялися…

Воно, знаєте, вдертися серед ГАБТів, МАБТів, МХАТів, Таїрова та "отого Меринхольда", та ще в цей момент як ізгадати наших славних попередниківнасадителів протягом так. сорокап'ятдесяти років у Москві нашої отої "культури" що ото:

По опеньки ходила. Цитьте. Коцюбеньку згубила. Цитьте,—

так воно якось той… Так ото ніби на державнім іспиті: — Лиха ж його, мовляв, година знає, про що тебе спитають. І чи з такої книжки ти вчив… Хто й зна… А потім так ото й розвіялося…

Іспит склали… Може, не на "весьма", але ж і більш як "задовольняюче".

Та ще до того й "професора" одного "засипали"… Виходить, що й у культурних центрах за "професорство" такі люди беруться, що на своїй дисциплині знаються, як я на євгеніці…

Говоримо тут про Як. Апушкіна з "Вечерней Москвы", що розперезався з приводу "97"… І розперезався не про постановку тої п'єси, не про виконання її франківцями, а про п'єсу як таку… Назвав він "97" "неприятний інцидент"…

І ось що вельмишановний "професор од театру" далі про "97" пишуть:

"П'єса Миколи Куліша "97" намагається бути чимсь

"вродє" "Шторма", транспортованого на Вкраїну…"

Багато ще дечого пишуть той вельмишановний рецензент про те, якою п'єсою намагається (тільки намагається!) бути "97".

Другие произведения Остапа Вишни