І в кінці додають:
"Все це зайвий раз свідчить про примітивноагітаційну,
надзвичайно "плоскую" суть п'єси "97".
Чули?
"97" — транспортований на Вкраїну "Шторм"?! Не знають шановний "професор", що "Шторм" з'явився на два роки пізніше, як "97".
"97" — фальшива п'єса?!
"97" — вигадана п'єса?!
"97" — нічого спільного з революцією на Вкраїні не має? Мусій Копистка "рассуждает по прописи"? Отож треба вміти глибокодумно писати про революцію на Україні, знаючи про Україну з хрестоматії Галахова! Хоробрий "професор"! І хоробрий, а "засипався"… Буває…
Правда, інша рецензія про "97" не така зовсім. Ось вона яка:
"П'єса "97" дуже цінна для сучасного театру… Дія не раз переривалася оплесками. Головний режисер Театру ім. Ів. Франка Гнат Юра виконує в тій п'єсі роль незаможника Мусія Копистки. Подивившись його в цій ролі, пересвідчуєшся, що Юра не тільки хороший режисер, а й прекрасний актор" ("Радіогазета").
І справді, приймає московська аудиторія "97" прекрасно… І оплески серед дії, і все таке інше, що викликала та п'єса в Харкові.
19 квітня франківці грали виставу для "всесоюзного хазяїна" — для II сесії ЦВК СРСР… Виставу влаштувало наше постпредство… На виставі були всі члени сесії, наркоми, співробітники наркоматів і ін.
Театр вітав "хазяїна" промовою…
Стазили другу дію "97" і 1 та 3 дії "Вія"…
Вистава пройшла дуже урочисто…
Оплески припали на долю Г. І. Петровського: йому плескав після вистави Михайло Іванович Калінін…
Отак і повоювали Москву франківці… Що ж із цього випливає?
А випливає з оцього те, що не засовуймо ми "ручки в брючки", а ще з більшою енергією берімося за роботу, бо наздоганяти нам на культурній путі ой як іще багато кого треба!
"ДУМКА"
Нація ми співоча.
Співаємо… Не завжди, положим, добре співаємо, іноді виємо, іноді мимримо, але щоб отак ото колинебудь, хоч раз у житті, тихо посидіти — не можна. Не виходить.
Сидиш, приміром, і читаєш щонебудь дуже поважне, і зовсім ні з якого боку не вокальне, — ну, хоч, приміром, про переворот у Польщі,— навіть сам не помічаєш, що, читаючи "таку серйозну річ", виводиш потихеньку:
Котилася та ясная зоря Та й упала додолу…
Мабуть, нас, українців, господь виліпив з тої глини, з якої тепер ув Опішньому гончарі тих коників, що їм у хвіст свистять, ліплять…
З такого матеріалу, як наш народ, очевидно, не дуже тяжко організувати зразковий хор…
Приміром тому — "Думка"…
Я не кажу, що художнє керівництво "Думки" — Нестор Городовенко — мало праці приклало, щоб так удосконалити, одшліфувати й довести капелу до такого бездоганного з усіх боків стану…
Незручно в коротенькій "рецензії" наводити статистичні відомості, скільки на цім ділі побито смичків, потрощено паличок: це все ж таки "рецензія", а не статистичний звіт…
Без "смичків" не можна. Капела — колектив… А ми, нівроку нам, до колективної роботи такі щирі, як був щирий у мого діда борозенним віл половий…
Сам — співаєш… А в хорі — "два дієзи вбік"…
Ясно — роботи було, очевидно, дуже багато…
Наслідки — блискучі…
Коли слухаєш "Думку" і заплющиш очі — орган… Ну, достоменнісінький тобі орган… П'ятдесят із гаком чоловік стоїть перед нами на кону, п'ятдесят людських горлянок співає, а виходить, ніби одна людина має в горлі п'ятдесят отих різного тембру (чи як там воно зветься) струн і воднораз дме на ті струни — вони й гудуть…
І діло дійшло не тільки до "Котилася та ясная зоря", а дійшло воно аж до Гайдна, Шумана, Вагнера і ще до якихось дуже знаменитих (прости мене господи, бо я таки не дуже на них розуміюсь) людей у музиці…
Західноєвропейський репертуар…
Он куди вже сягнули…
І який широченний діапазон!
Вагнер і "Зайчик"…
Гайдн і "Козенятко"…
Танєєв і "Ой п'яна я, п'яна"…
А найголовніше в тому всьому те, що відчуваєш, слухаючи в "Думки" Вагнера, і захлинаєшся з реготу од "Ой п'яна я, п'яна"…
Подать уміють…
Ти ото сидиш, уха розвісиш, рота роззявивши (бо дуже ж таки хороше співають), а "Думка" бере пісню, робить із неї горішка і в рота тобі:
— Ковтай, свате.
Чіткість, виразність, завершеність… Так і з білоруськими піснями…
Співають їх так, ніби вони для капели не чужі, а свої, рідні, що сидять у ній у крові, як і українські, народні… Прекрасно…
От якби ми та сільське господарство так могли налагодити, як пісню.
Перепічки б самі на полі родили… Їй-бо, правда.
НАРОДНА АРТИСТКА
Коли оце отут вивелися на папері слова "народна артистка", сусіда мій, зпоза спини дивлячись, питає:
— Про кого це ви? Про М. К. Заньковецьку?
— Ні.
— Про Затиркевич-Карпинську?
— Hi.
— Про Ліницьку?
— Ні.
— Так тоді про Ганну Іванівну Борисоглібську?
— І вгадати, кажу, не дуже тяжко.
Чого вже там, положим, справді, і не вгадати, коли серед українських артисток "золотих часів" нашого народного театру ("народного" — навмисно. Не — "побутового") ці чотири ймення — чотири великі й світлі зорі, що протягом багатьох десятиліть ясним світлом зоріли на шляху нашім театральнім.
Сьогодні про. одну 3 них, про Ганну Іванівну Борисоглібську.
Ганна Іванівна святкує (а разом із нею й увесь театр український) сорокалітній ювілей своєї театральної роботи.
Ой, як же ж багато довелося б оце нам отут писати, коли б намагалися ми рік за роком простежити за всіма отими 40 роками "борисоглібського" життя.
Доводилося колись уже говорити, що сорок літ пропрацювати в театрі взагалі — це вже патент на "великомученика".
Пропрацювати 40 літ в українському театрі — це вже справжнісінький "страстотерпець", бо, за арифметикою Малініна й Буреніна, сорок літ праці — це щонайменше 400 (чотириста) років нормальної роботи за нормальних людських умов.
Ганна Іванівна ці 400 років із честю попрацювала, і не взято її за це живою на небо ("Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко"), а бігає (їй-богу, правда) й досі Ганна Іванівна по конструкціях.
* * *
Ось вона — праця та.
"Одного разу (це було в Ялті) мала бути в мене дитина. Я грала Секлету в "За двома зайцями". Страшно мені було, щоб на сцені не трапилося чого. Надходить третя дія — танки, а я чую, що отто витанцюю на світ артистку або актора нового… Що пережила — одна я знаю. Танцюю, а сама вбік лице повертаю, бо плачу й боюся… Перетанцювала. Прийшла додому, злягла в ліжко й подарувала Мельпомені (матері моїй) артистку…"