Бо ми знаємо: в єднанні — сила.
Із "шляху" не збочуємо і збочувати не думаємо…
Щоправда, автами не їздимо, кабінетів не маємо, заходять до нас усі, кому треба, "без докладу", і ніяких "докладів" ми не приймаємо.
У нас просто:
— Ти там, Демиде, як посилатимеш до Кременчука, так щоб отулків не забув.
— Записано!
— Та й "кичку" хай подивляться, бо коли б моя не луснула?!
— І кичку запишемо!
Демид Михайлович — за голову правління. Не в кабінеті він сидить, а на лаву схилився і цигарку курить… І бриль на ньому ширококрисий, і білі штани, і босий він… Але то нічого:
— На дві з гаком тисячі цього місяця оборот у нас… Ростемо помаленьку!..
А Денис Антонович — за скарбника. У його в зубах люльказіньківка, а гроші в капшуці… Залізної скарбниці в його нема, та тільки гаманець у його такий, що ніякими свердлами гартованими його не просвердлиш… Міцно зав'язується…
— Ордер!
І тільки отой "ордер" капшука й може розв'язати. Інакше:
— Чортового батька!
Андрій Васильович — "зав. транспортовооперативним відділом".
Він не на грузовиках, а на гнідому… І телефону біля його нема, і ніяких агентів, а сидить він біля ящика — крашанки вкладає.
— Завтра на город!
Оці і справляють нас на "шлях". А Марина заохочує…
Вона за стойкою стоїть, низенька така, біленька і в хусточці.
— Ви б цього на спідницю набрали — дуже ж таки ловке! А що вже міцне!
— А почім?
— Сорок п'ять! Наберіть — не жалкуватимете!
Отакий у нас "шлях"… Кострубатий, кажете?
Нічого. Він тихий, плохенький!.. Він із вибоями, а іноді через густий ліс…
Але ми ним ідемо й ітимемо… Куди?
"Знаємо ми куди!"
"БОЖЕСЬКЕ"
"Божеське "на горі на крутій… Ближче до "всемогущого"…
Як їхати з Полтави до Кременчука, то ліворуч біля станції Козельщини високий бугор церквами й келіями захряс, і далекодалеко на всі чотири боки видно те місце "божественне" серед широких кременчуцьких степів…
То Козельщанський жіночий монастир указує православним, як доскочити царства небесного, "де по раю походжатимеш, ангельських пісень співатимеш, яблука райські ірватимеш і спокій душеньці своїй матимеш"…
То славнозвісний дуже монастир, найчудотворніший, може, на всю Полтавщину, бо там є Козельщанська божа матір, що зціляла, просвітляла, калік виправляла і т. д., і т. ін.
Дуже та ікона добре чудотворила, бо начудотворила була великі будинки, млини, олійниці, садки, корови, коні, птиці всілякої і десятин, десятин, десятин…
Обгорнули ті десятини степом степучим маненьку, стареньку, чорненьку іконку, діамантами та самоцвітами оздоблену, а вона серед тих степів ладаном пахла, восковим світлом сяяла, пригинала православних на коліна натруджені…
Ставали православні навколішки, чолом зморщеним об землю билися, а потім мозолястими руками розгортали хусточку чи розв'язували пазуху, витягали семигривеника чи копишника й кидали чудотворній:
— На чудо!
— За чудо!
— За живих!
— За мертвих!
А чудотворна копишники збирала, "чуда" творила й щороку сяяла або новим діамантом, або новими десятинами… Така маленька, чорненька, старенька…
* * *
— Аз того, мій голубе, пішло. Граф Капніст тут жив колись, іще слободи не було. А в графа Капніста донька була. Крааасива, мій голубе, донька була та гожа… І заболіла молода графиня на хворобу тяжкую… Не ходила вона, сердешна, — ноги в неї одібрано було… Возили ж її по дохтурах! Куди тільки її не возили. І за границю, і в Петербург, і в Полтаву… Не зціляється графиня… І вже їй було худо іздєлалося… Помирає графиня… Тоді говорить вона близьким своїм:
— Дайте мені ікону оту, приложуся я і помру!
Дали їй ікону, що в графів удома там висіла, вона перехрестилася і приложилася… І зцілилася… Зразу ноги заработали, й руки зразу заработали…
— Зразу, бабусю, і заработали?
— Зразу, мій голубе, і заработали… І з того часу чудеса пішли. І видимі й невидимі. Усякі чудеса пішли… Монастир построїли… Народу, народу щороку… А вона, милостивая, висить та чудеса творить…
— І досі творить?
— Ні, тепер урем'я ж яке?! Одібрали землю, гостиниці забрали!
— Розгнівалась, чи що?
— Розгнівалась, мабуть. Спаси нас, цариця небесная, заступниця наша милосердная!..
— Ну, моліться, бабусю, моліться…
* * *
— Возив я колись дрова до цього монастиря… Ще за старого режиму… Тепер вони не такі… А тоді було як вийде, там на ній ота штука, що ото на голові, та аж до поперека… Як вона?.. Манія, чи що? Та чорна, та блищить, шовкова… А пика, аж налита… А в кряжі отака… Складаємо ото ми дрова, а вона стоїть над душею, додивляється, щоб щільно складали… Тут хочеться, щоб більш сажнів вийшло, ріденько скласти хочеться, а вона:
— Раб божий! Не так складаєте!.. Перекладіть!
Як же ж, думаю, гада звідси витурити… Кладемо, а вона над душею стоїть… Так я тоді до Йвана!
— Так чого ж ти, так-так-так, так ото кладеш! Клади, розтаку твою, щільніше! Бачиш, матушка, так перетак твою, недовольні!
— Раб божий, — вона до мене, — хіба ж можна таку хулу з вуст своїх зригати?! Гріх тяжкий!
— Та ну його, трах-трах-трах, з гріхом! Для святого монастиря робимо, а він, розтак-перетак, кладе, як не їв три дні!
Так вона за рясу та ходу. Більше й не приходила…
* * *
А чудо творила божа матір добре…
Для Радянської влади чудеса творила…
В кам'яницях, що церкву оточили, — райвиконком, нарсуд, сельбуд, семилітка спасаються…
Все до царства небесного ближче…
Та кам'яниці добрі — до другого пришествія якраз вистачить.
Дебелі "чудеса"…
* * *
Церква так саме дебела… З каменю… Стоять ще навколішки біля церкви "жінки розкріпачені" й садять поклони, аж чоло "сознательно" тріщить…
І хрестяться перед могилами, де ото:
Здесь почієт Ігуменія Агвія
А на кладовищі біля воріт могила під берестком першої протестантші проти "опію народного". На хресті в неї написано:
Здесь почієт… Видя безнадежное виздоровленіє мирно почила о господе…
Повісилась послушниця…
Хотіла покинути монастир з протестом проти всіх чудес, що творилися в оному…
І покинула молодою світ цей, тугою петлею горло здавивши…
Бо заперла божа її матір за грати, оголосила божевільною і задавила…
Вона, милостивиця, і гніватися вміє… От і "почієт"…
* * *
Менше тепер чудес у Козельщанськім монастирі: землю одібрано, добра різні одібрано, а без землі та без грошей тяжко чудеса творити…