І знову кланяється козак Богданко старшині й братству січовому, й знову каже:
— Не гідний я й не здатний на отамана похідного.
— І гідний, і здібний ти! Веди нас на бусурмана!
— Утретє питаю тебе, чи приймаєшся отаманувати славному козацтву січовому, військові славному запорожському в поході на бусурмана?
— Коли така рішуча воля братства січового, лицарства славного християнського, то я корюся його волі й приймаю вибір на похідного отамана,— відповідає князь^ Богданко й тричі кланяється старшині, й тричі в три сторони — товариству січовому.
І говорить кошовий отаман Клим Сокольський:
— Козаче Богданку Ружинський, великою честю наділило тебе братство січове, але й обов'язки великі вложило на тебе. Які, знаєш гаразд сам, тож не буду пригадувати тобі. Веди ж славне лицарство січове в похід на бусурмана по славу й честь лицарську, хай тобі Всевишній допоможе багато бранців, невольників християнських визволити з бусурманської неволі та без втрат великих у славі та в честі, та ще й із добичею чималою в Січ-матір повернути.
— Як Бог милосердний допоможе, як Його свята воля така буде, то й вернемо, а буде Його свята воля, щоб ми згинули за віру християнську, то згинемо по-лицарськи,— сказав твердо похідний отаман Богданко Ружинський.
— Славно, славно! — загуло, загриміло товариство кругом.
Ці, що були найближче князя Богданка, підхопили його на руки та й понесли.
— До Гасан-Баші, до Гасан-Баші! — гриміло кругом.
І понесли князя Богданка на січовий базар за окопи, де були побудовані крамниці й шинки. Цей базар звали запорожці Гасан-Баша, або скорочено Шанбаш.
Сунуло все товариство за гуртом, що ніс князя Богданка.
Знає князь Богданко, чого товариство січове бажає:
— Гей, шинкарі, викочуйте бочки з медом та з горілкою,— крикнув князь Богданко,— хай січове братство перед походом погуляє собі, а то в поході ніколи буде! Викочуйте, я плачу!
І повикочували шинкарі повні бочки меду та горілки, повиносили закусок усяких чимало!
— їжте й пийте та веселіться, товариші! — каже князь Богданко Ружинський.— Це тільки сьогодні, бо завтра вже беремося до роботи, треба приготовити чайки: старі понаправляти й нові побудувати, треба самопали вичистити, шаблі погострити, куль і стрілива наготовити. Сьогодні веселість, забава, а завтра — забаві шабаш, завтра робота.
Гей, загуляло товариство! З'явились кобзарі й інші музики та стали пригравати запорожцям до танцю.
Дудонить запорожська земля під козацькими ногами, під підковами лискучими. Мають у повітрі вильоти кунтушів козацьких. Танцює козацтво!
— Давай меду, шинкарю! Горілки наливай! — чути заклики тут і там. Ходять повні михайлики поміж козацтвом, швидко випорожнюються, шинкарі не жалкують напитків, бо знають, що похідний отаман Богданко все заплатить, тільки порожні бочки відкладають до рахунку.
Одні п'ють і танцюють, а другі обступили кобзарів і слухають. Співають козаки думи козацькі про неволю бусурманську та про козацьку славу, про козацькі походи, про Чорне море.
Ось так співає сліпий, сивий уже кобзар про Байду Вишневець-кого. Дзвенять струни козацької бандури, пливе, хоч і старечий, та могутній голос кобзаря про те, як то козак Байда в Цареграді на риночку п'є мед-горілочку не день і не два і як турецький султан підмовляє його, щоб вирікся віри християнської та прийняв бусурманську. Султан за це дасть йому свою дочку за жінку та зробить його володарем усієї України. Та не дається намовити завзятий козарлюга:
— Твоя, царю, віра проклята! Твоя царівночка поганая! — відповідає він гордо.
Розлютився цар та казав козака Байду схопити й ребром на гак зачепити.
І висить ось так Байда на гаку "не день, не два, не одну нічку й не годиночку". Аж підходить до нього джура його вірний із вороним конем його. І каже Байда джурі:
"Ой, джуро мій молодесенький. /
Подай мені лучок тугесенький,
Подай мені тугий лучок
І стрілочок цілий пучок,
Ой, бачу я три голубочки,
Хочу я вбити для царя дочки". Джура подає козакові Байді лука й стріли. Байда натягає лука й стріляє.
"Ой, як стрілив, царя вцілив, — А царицю в потилицю,
Його дочку в головочку. ,
— Отож тобі, царю, За Байдину кару..."
Співає кобзар, дзвенить бандура, а товариство слухає. Старі запорожці, що воювали разом із козаком Байдою, в доходи ходили під його проводом на Чорне море, на турецькі міста, згадують завзятого козака Байду Вишневецького:
— Славний був лицар,— кажуть,— завзятий козарлюга та й отаман добрий. Прославив та скріпив він нашу Січ-матір.
— Коли б не погиб був так скоро, була б Січ наша ще могутніша,— каже другий.— Було б воно так, було б, коли б не зрада Томжі проклятого. Він то, щоб піддобритися султанові, вдав ^із себе прихильника Байдиного, заманив його в засідку та й захопив у свої руки враз із усією старшиною, чимдуж послав його султанові в подарунок,— каже один запорожець. А другий додає:
— Хотіли запорожці помститися за Байду та кинулися на Томжине військо, завдали йому доброго чосу. Та не вдалося вже визволити з неволі славного козака Байди.
А в другому кінці співає інший кобзар про Самійла Кішку, як він хитрощами й себе, й усіх бранців із неволі на галері визволив та ще й галеру, на Запоріжжя привіз.
Слухає товариство кобзарів. Ходить по майдані Гасан-Баші й новий отаман — похідний козак Богданко Ружинський з побратимом Покотилом, з кошовим Сокольським та з сотником Шахом. Ходять, козацьким танцям'приглядаються, козацьким думам прислухаються.
Аж нараз побратим Покотило спинює князя Богданка та й каже:
— Слухай, слухай, Богданку, чи не про тебе оце співає кобзар?
— А йди, де про мене! Що про мене можуть співати кобзарі?
— Та слухай бо,— каже Покотило.
А кдбзар співав на бандурі, приграваючи:
"Ой Богдане, Богдане, Запорожський гетьмане, Та чого ж ти ходиш В чорнім оксамиті? Гей, були у мене гості, Гості татарове, Одну нічку ночували, Стару неньку зарубали, А миленьку собі взяли. Гейі сідлай, хлопче, коня, Коня вороного — Татар швидко здоганяти, Миленькую одбивати!"
— А що, не про тебе? — каже Покотило.— Чи то не ти, Богданку, ходиш у чорному оксамиті та чи то не тобі це татари зарубали неньку, а миленьку зі собою взяли. Чи ж то не ти гнався в погоню за татарами, щоб відбити любу жінку.