А були там бранці, що ввесь, Крим та Туреччину невільницькими ногами сходили, з рук до рук переходили, від пана до пана.
— Багато, багато бачили ми потурнаків, що для лакімства нещасного потурчилися, побусурманилися, багато! Е, їх чимало й на високих становищах, башами навіть. Вони лютіші для нашого брата невільника від справжніх турків.
Докладно описує їм князь Богданко вигляд Пшерембського.
— Подібних до твого опису, отамане, доводилося бачити мені,— каже один бранець,— та чи це він, що про нього питаєш, не скажу, не знаю.
— Бачила й я кількох такісіньких, як ти, княже ласкавий, описуєш, ба навіть чула, що потурнаки вони. Та як вони колись, як ще християнами були, звалися, не чула,— каже якась старенька жінка, що, певно, не рік, не два в бусурманській неволі побувала, молоді літа свої там згарувала, змарнувала, та рада, що хоч на старі літа в рідній святій землі, між хрещеним народом кості зложити зможе.ч
Сумно похилив князь Богданко чубату голову:
— Не довідаюся нічого! Одинока надія на побратима "Покотила, що він певну вістку принесе. Та коли? Довго прийдеться, мабуть, дожидатися його.
І вже хотів вертати на Січ, аж із дива пристанув. Між визволеними бранками побачив молоденьку гарну татарочку, а біля неї двох запорожців — одного старого сивовусого, а другого молодого, що тільки вус йому добре засіявся.
— Що це?! Татарка бусурманка рідний Крим кинула й із визволеними бранцями на Україну йде?
Підступив князь Богданко із сотником Шахом ближче до них та питає в обох козаків:
— Відкіля та як тут ця бусурманка взялася? Мовчить Петро, а старий запорожець озвався:
— Це сирота без батька й матері! Оцей голак вирвав її з рук роз'юшених запорожців, і вона згодилася з ним на Україну йти, стати його дружиною.
Князь Богданко звернувся до Петра:
— Чи невідомий був тобі, козаче, наказ похідного отамана? У Петра очі засвітилися:
— Так,— сказав,— відомий!
— І ти зважився зломити його?! Ти знаєш, що тебе чекає кара за це?!
— Знаю, та я вже не січовик, я кидаю Січ.
— Кидаєш Січ-матір для гарних очей бусурманки,— сказав князь Богданко гордливо. х
— Вона вже не бусурманка, вона сказала мені: "Твоя віра буде моєю вірою!"
Задумався князь Богданко:
"Дива діються на світі, на Божому! Я за жінкою, за Оленкою моєю, шукаючи, на Січ пішов, за неї ввесь Крим зруйнував, для неї вірного побратима наразив на небезпеку, може, й на певну смерть послав і не можу й на слід її попасти. А тут юнак між бусурманками несподівано милу дружину знаходить собі, що з любові каже: "Твоя віра буде моєю вірою!" Боже, скільки з тих, що впали від козацьких шаблюк, могло стати християнами, душу врятувати, а я наказом своїм жорстоким, в ненависті, в жадобі помсти замкнув їм шлях до спасіння... Боже милосердний, прости мені!" — молився князь Богданко в душі й звернувся до Петра:
— Будь щасливий, козаче, з дружиною любою твоєю, хай тебе Господь благословить, щоб ти був щасливіший від мене.
І спішно відійшов, подався з сотником Шахом на Січ. Там ждала його нова несподіванка.
Тільки увійшов у курінь кошового отамана, а цей йому:
— Гості до тебе, Богданку!
— Гості?! Які? Хто? — питає князь Богданко.
У цій хвилі прискочив до нього молодий юнак і кинувся йому в обійми.
— Михась! — скрикнув радісно князь Богданко.
— Богданко! — кликнув юнак.
— Відкіля ж ти тутечки на Січі взявся? — питає князь Богданко.
— А що, брате! Навкучило на чужині над книжками сидіти, так зложив книжки й подумав собі: "Роді мені тут, у Падуї, тою латиною голову мучити, не буде з мене вчений, до шаблі тягне мене, до пригод вояцьких! Краще чкурну з академії, з Падуї в нашу Січ-матір, в нашу воєнну академію!" Подумав я так, та не гаявся, пустився в дорогу. Прибув у наш дім, думав застану нашу неньку та тебе з Оленкою, та застав пустий дім. Правда, вже відбудований по руїні.
— Старий Домонтович добрий господар,— каже князь Богданко.
— Авжеж,— притакнув князь Михайло Ружинський,— він і оповів мені про все, що скоїлося. Не було мені чого сидіти дома! Помолився я на неньчиній могилі та чкурнув на Січ, до тебе, щоб із тобою разом воювати.
— І добре зробив ти, брате. Впишешся в мій Ведмедівський курінь.
Повеселішав князь Богданко:
— Ти добре зробив, МихасюГ— похвалив ще раз.— Разом воюватимемо, разом слави добувати і, може,..— не докінчив князь Богданко. Та докінчив за нього брат, князь Михайло:
— Авжеж, як Господь милосердний дозволить, поможе разом і визволити твою Оленку. Ой, гарна десь вона тепер! Як я від'їздив в Італію, то вона ще тільки підлітком була, але вже заповідала собою, що розвинеться в красуню хоч куди.
А князь Богданко:
— Вона дуже бажала, щоб ти був на нашому весіллі, щоб друж-бував їй, і дуже жалкувала, що ти не міг приїхати.
Ось так на розмовах, на споминах минув обом братам день. І пізно в ніч розмовляли ще, та сон зморив їх, сплющив їм знеможені очі.
А на другий день рано загомоніли, загриміли литаври січові, запорізьке козацтво на раду скликали.
Заметушилася Січ, скоро заповнився січовий майдан козацькими чубатими головами. Густо, густо на майдані лицарства, як ніколи. Уставляється козацтво в підкову, середину запорізькій старшині лишає.
І вихрдить старшина: кошовий Клим Сокольський, військрвий суддя Ббгдан Микошинський, військовий писар Роман —Ільницький, військовий осавул Яким Жмайло. Стають посередині підкови. Кланяються тричі товариству січовому.
А кошовий отаман Клим Сокольський високу отаманську коми-шину піднімає, словами промовляє:
— Дозвольте, панове товариство, лицарство січове славне, до вас слово держати!
— Говори, говори, батьку кошовий! — загуло, загриміло товариство січове в один голос.
І кошовий отаман Клим Сокольський чуба поправляє й говорить спершу повагом, тихо, а там щораз палкіше, щораз грімкіше:
— Товариство славне січовеє! Дозволив нам Господь милосердний під проводом лицаря славного Богданка Ружинського щасливий похід на бусурмана, ворога християнського, відбути. Багато невільника християнського з бусурманської неволі, із каторги тричі лютої визволити, багато добичі придбати! І ялося нам, християнському лицарству, Всевишньому Господові подякувати за ласку його, ялося помолитися за душі Цих лицарських товаришів, що в бою з невірним бусурманом буйні голови зложили! Ялося! Та де нам подяку зложити Всевишньому, де нам молитися йому? Ми, християнське лицарство, за віру Христову кров проливаємо, а тут, на Січі, навіть Дому Божого, церкви святої не маємо!