І незабаром піднялися стовпи полум'я й клуби диму до неба, на небі зачервонів місяць. '
— В дорогу! — дав наказ Пшерембський, що взяв і зв'язану паню Олену наперед себе поперек на коня.
І чвалом погнав, а за ним татари з пов'язаними бранцями. І зникли в нічній пітьмі.
Веселий та вдоволений вертав князь Богдан Ружгінський. Полагодив усі справи в Володимирі як слід, накупив своїй любій Оленоч-ці багатих дарунків і вже наперед уявляв собі в душі, як то втішиться Оленочка його щасливим поворотом та як радітиме пишним гостинцям. Мов дитина...
— Наганяй, Петре, коні, щоб іще за дня станули мені дома! Зате дома спочинуть, вівса дістануть доволі...
Г раз у раз ляскав батіг над кіньми. А коні, як змії. Гнали й землі не торкалися сливе.
Та князеві Богданові все ще замало. На крилах рад би він ізле-тіти в хату, схопити в обійми її, дружину свою любу, Оленочку, й втішатися її радощами на вид дарунків дорогих та пишних.
І наглить князь раз у раз візника:
— Нагяняй, наганяй коні...
Ось вони вже в добрах князів Ружинських, ще добра миля, й будуть дома.
Стоять люди на воротах релами, бо неділя, та кланяються князеві...
Князь відкланюється, люблять вони князя, бо добрий він для них, як батько! І сам не кривдить своїх дітей, і другим не дасть їм кривди робити. Не так, як інші пани, що то сьому шкіру друть із чоловіка, душу раді б вигнати, аби тільки якнайбільше зисків добути для себе. *
Та князь Богдан Ружинський не такий, не такий був і батько його. Здавен-давна славився рід князів Ружинських добротою й прихильністю до підданих людей. В добрах князів Ружинських люди не чулися підданими, панщиняннйками, а вільними. Княжі урядники боялися кривдити людей, бо знали, що князь за кривду підданих не милує виновників. ^
— Ви маєте ладу берегти, а не знущатися над людьми,— говорив князь завсігди своїй прислузі.
Тож не диво, що любили його люди, як батька рідного.
Та тепер вид у них якийсь понурий, невеселий. Якось так сумно глядять на князя, наче зі співчуттям. Та князь не звертає на це уваги. Не тут його думки тепер.
— Коби вже раз дома!..
Покрай села на пригорбі стоїть двірок. На подвір'ї стоїть управитель княжих дібр у селі пан Володимир Домонтович. Як побачив княжий повіз, збіг на долину, кланяється... Князь відкланюється та й каже весело:
— Здорові були, пане Домонтович! Що гарного чувати?
Та невесело глядить пан Домонтович на князя наче хоче щось сказати, та замкнувся. Замітив це князь.
— Що з вами, пане Домонтович? — питає.
— Княже,— каже повагом Домонтович,— Божа воля в усьому! Від Бога треба все приймати — й добро, й лихо.
Стривожився князь:
— Що це ви, яке лихо?!
— Тому три дні, княже, татари напали на ваш двір...
— Татари! — скрикнув князь.
— Еге ж, усю залогу й службу вирубали, а решту погнали в ясир.
— Всю залогу вирізали! А мати, а Оленка?! — скрикнув князь несамовито.
— Княже,— каже знов Домонтович,— в усьому Божа воля, треба все спокійно приймати — й добро, й лихо. Ми всі не вічні. Княгиню матір татари вбили, а молоду княгиню забрали в ясир...
— Матір убили, а Оленку погнали в ясир! — закричав князь, мов ранений звір.
— А мене не було, н,е було кому боронити їх! Боже, Более! За віщо це, за віщо ти так покарав мене?!
— Княже, княже,— заспокоював князя Домонтович,— не нарікай, не попадай у розпач! Недостежимі, невислідимі стежки Божі. Господь один знає, навіщо зсилає на нас горе. Хто знає, княже, чи не готовить він цим тебе до чогось більшого, вищого, як досі...
Спокійні та приязні слова наче бальзамом спадали на так нагально зранену'душу князя Богдана та не в силі були заспокоїти її, скинути з душі важкий камінь, що так ненадійно на неї звалився.
Розпрощався князь із своїм управителем і скрикнув до візника:
— Наганяй! Не жалуй коней!
Та візникові Петрові, не треба було говорити цього! Він теж зоставив у дворі молоду жінку й дитинку. Що з ними? Вже ж не пощадили їх татари! І він раз у раз-ляскав із батога, гнав коней, щоб мерщій станути на місці, побачити, яке горе стрінуло його і його князя.
Побачили.
Тільки в'їхали в село, зустріли їх самі згарища. / Із селянських хат ліплянок чорніли тільки стовпи кругом теж чорних, закурених стін двора.
На чудо та й диво дальші хати від двора були цілі, нерушені.
— Що це таке? — зчудувався князь.
— Виходить, що це був напад на мій двір. Це зовсім не по татарському звичаю. Татари в першу чергу чбули б кинулися на селянські хати, а укріплений двір були б оминули,— не люблять вони здобувати укріплення. Хіба вже мусять. Тут не татарська рука верховодила.
Надійшла молодиця з коновкою з водою... Князь спинив ЇЇ:
— Молодице, що тут було?
Молодиця видивилася, зчудована, на князя, очевидячки здивувало ЇЇ таке питання, чи ж він не бачить, що тут було... І відповіла коротко: / ^
— Татари напали.
— Я це бачу,— каже князь,— та бачу, що село ціле, тільки двір і хати біля двора згоріли.
Тут приступив до княжого повоза сивий старець, поклонився низенько та й каже:
— То справді якось дивно, ясний княже! Тут не татарин кермував! Воно то татари були, та самі татари не лишили б села в спокою. А то зруйнували й спалили двір, вигубили людей, та як прийшли несподівано, _ так і втекли ніччю, мов примари. Ні одної хати більше не займали! Ці хати, що погоріли біля двора, зайнялися від двірських будинків. Спішно, видно, чогось було, татарам.
Князь уже не допитувався дальше, тільки велів їхати на згарища.
Нікого там не було, тільки покоївка Гандзя вийшла на стрічу князеві:
Оповідала:
— Татари напали ніччю великою силою. Сторож засурмив тривогу, та згинув від татарських шаблюк. Залога кинулася до оборони. Та не встоялася. Всі полягли. Старша княгиня з молодшою, я й сотник Біляч закрилися були в башті. Та татари скоро виважили двері в башті. Сотник згинув, старші княгиня-пані теж. А дальше що діялося, не знаю, бо мене якийсь татарин засягнув по голові келепом, виміреним на старшу княгиню-паню, що завзято боронилася. Як я отямилася, татар уже не було. Це було й молодої княгині-пані. її, напевно, забрали татари в ясир. Та цей, що проводив,' не був татарин, хоч і в татарському одязі! Говорив добре по-польськи й з виду був не татарин. "Я знов прийшов у свати!" — казав до молодої княгині.