А козаки поплили...
Тихо поплили чайки, навантажені добичею та залогою, побільшеною визволеними бранцями.
Тихо пливуть чайки та бистро, бо вітер попутний. Запорожці щогли підняли, вітрила розпустили. Є спочинок козацьким рукам, завзятою січею змученим, не треба веслувати.
Тихо пливуть чайки, а в чайках гамірно, гамірно...
Козацтво розпитує в бранців про всяку всячину. , А й бранці мають про що питати. Є між запорожцями люди з їх околиць, є навіть з рідних сіл. .
Ось сивий уже,, сивий не зі старості, а з журби й туги та терпінь, дужий іще чолов'яга питає в козака:
— А давно, Петре, як ти на Січ пішов?
— Недавно, татусю,— відказує молодий козак,— ось через місяць рік буде...
— Це справді недавно,— признає перший.— От я вже п'ятнадцять літ не був у нашому Ценеві, то вже шмат часу...
— Авжеж,-— притакує запорожець,— я ще тоді малим хлоп'ям бігав по болоні понад наш Ценів. Не знав ще ні горя, ні лиха,— зітхнув козак.— А потім утікати прийшлося...
— Утікати? А через віщо?
— Через плюгавого економа! Він на панщині побив мою неньку, а я тоді засів на нього з ломакою. Думав сперіщити, добре, а вийшло що інше. Замість по спині, засягнув по голові, й клятий економ повалився без духа. Я в ноги та до хати! А на другий день уже приходили за мною. Щастя, що мене не було дома! Як я вернув, мати каже: "Хтось убив економд, а вони за тобою питають. Кажуть, що це ти, бо сліди ведуть до нашої хати".
"То таки я, мамуню",— відповідаю мамі. А мама руки заломила: "Боженьку, що буде! Навіщо ти це зробив?" А я їм кажу: "Я, мамо, не хотів його вбити, тільки набити добре, помститися за знущання над вами! Та він голову підіпхав, ломака засягнула по голові, й він повалився неживий". А мамуня руки ломлять: "Падоньку ж мій нещасливий! Що ж тепер буде з тобою, що ж тепер ти вдієш нещасний?" — "А ніщо, мамо,— кажу їм,— не можна мені тут ні хвилиночки бути, треба в світ за очі!" "В світ за очі? — плачуть мама.— Та куди ж ти втечеш, синоньку, від них?" — "А туди, мамуню, куди їх руки не сягають, де всім покривдженим захист,— на Запоріжжя! Благословіть мене, мамуню, на дорогу!"
Поблагословили мене мамуня, а я в ліс та лісами аж у Винницю зайшов, а відтіля полями на Умань, а там і в степи та й на Січ. Одну просьбу маю до вас, татусю, як вернете в село, скажіть моїй мамуні, що бачили мене живого та здорового,— сказав схвильованим голосом козак.
— Авжеж, що скажу,— відповів недавній каторжник,— та й тобі буду старатися передати вістку від мами. Тяжко воно буде, правда, та я вже подбаю. Хтось усе й із нашого Поділля на Запоріжжя тікає.
Я вже буду питати за такими. До смерті буду вдячний тобі і усьому Війську Запорожському за визвіл із турецької каторги.
Ось так розмовляли недавні каторжники з запорожцями, пригадували давнє, розпитували про теперішнє...
— Як в краю? Як у моєму селі? — чулися питання каторжників. А отаман Богданко Ружинський розпитував про те, де на Чорноморському побережжі найбільше християнського невільника;
Ґ кажуть йому бранці:
— Найбільше в Кафі, та їх тамечки добре стережуть, місто сильно укріплене. Та й уже знають і турки й татари про те, що ти, пане отамане, гуляєш по Чорному морі. А Кафи вони стережуть над усе, бо там їх маєток, там головний торг невільниками з усіх усюдів. Напевно, вже там війська повнісінько.
А козацтво на те:
— Нічого, що війська повнісінько, але скільки бідного невільника визволили ми б відразу.
— А що, браття,— каже на те Богданко,— не шкодило б попробувати козацької шаблі, чи просіче, чи зазубиться на мурах Кафи!
— Авжеж, авжеж! — гукає козацтво.— Треба, треба попробувати! А отаман Богданко продовжує:
— Та, браття, той, що полізе в воду, не спитавши броду, нерозумно робить! Треба перше розвідатися, які там сили, а тоді з Богом! Тому вишлемо насамперед кілька козаків, що добре говорять по-турецьки й татарськи, на розвідини. Принесуть вісті про сили ворога в Кафі і в сусідстві її. Думаю, так буде добре.
Козацтво притакнуло. Тоді отаман:
— Та поки що спочинку нам треба! До берега веслуй! Пішов отаманський наказ по чайках:
— До берега веслуй!
Глядять очі керманичів на квадранти, й керми на північ до берега навертають.
Узялися козацькі руки до весел, зашуміла вода, запінила.
А тим часом стало світати.
Пливуть...
Червона заграва зі сходу вдарила на море, осяяла темні хвилі. Свіжим холодом дихнуло. Козацтво хреститься, ясний ранок вітає... У відлюдному місці причалили до берега. Повитягали чайки на берегЛ поховали в хащах. Отаман варти порозставляв. А тоді каже:
— Хто між товариством татарську чи турецьку мову знає й здатний на розвідини йти, хай у мене голоситься!
Не довго тривало, як зголосилося п'ять запорожців,. А шостий, отаманів побратим Покотило, теж голоситься:
— І я піду на розвідини, отамане! Знаю я й турецьку, й татарську мови, знаю й звичаї бусурманські...
Зрадів князь Богданко на цю охоту побратима:
— Добре, добре, побратиме! Дуже тішуся, що ти йдеш! Поручу тобі щось таке, що іншим не поручив би. Але ти мій побратим, ти не відмовиш мені!
— Кажи в саме пекло йти — піду! — каже Покотило.
— Може, й у пекло треба буде, не знаю! Не в те пекло, що на тому світі, а що на цьому, в бусурманське! Ти мусиш мені вивідати, де сидить Пшерембськйй та чи є в нього моя Оленка.
— Гм,— пробурмотів Покотило,— в бабські справи лізти. Та нічого, може, вирятую християнську душу.
Видали їм турецькі одяги, й усі шестеро заразісько поперебиралися в них:
— Ха-ха-ха! Справжні бусурмани! — сміялися козаки. А Покотило, як прощався з князем Богданком, каже:
— Не сподівайся мене, побратиме, скоро! Не жди мене тут! Треба мені буде довго нюшити, нишпорити, заки попаду на кишло потур-нака, сподівайся мене на Січі.
— Добре, брате! Нетерпляче дожидатися буду тебе там! Прощавай та вертай щасливо із вісткою доброю.
Щиро обнялися оба побратими та й розійшлися. А козацтво взялося багаття розводити та обід готовити. По невибагливому козацькому обіді спочивало козацтво по трудах ночі.
Хто спить, хто так лежить у м'якій траві.
Заслужений спочинок. Немає тільки спочинку вартовим та отаманові похідному, князеві Богданкові.