Щось воно в цьому є! А євнух Алі каже:
— Видно, поміг лік, що його вчора наш баша дав їй! Тридцять солоних нагаїв нагнало їй розуму до'голови.
— А ще в додатку, як прийшлося жорна крутити,— каже пёрший євнух.
— Авжеж,— кинув Алі,— ну втішиться наш баша, як побачить таку зміну в своєї улюбленої...
Не знав Алі, що то саме він був причиною цих веселощів, чи радше його розмова з Мехметом, підслухана Оксаною.
Було вже геть із полудня, як Пшерембськйй явився в гаремі.
Алі зараз підбіг до баші та сповістив його про зміну, яка зайшла в поведінці княгині Оленки:
— Весела стала, бігає, сміється, танцює й співає,— говорив Алі П шерембському.
А Пшерембський подумав:
— Видно, Ібрагімова правда! Вона аж тепер пересвідчилася, що годі їй дальше опиратися мені.
А в кімнаті, де була княгиня Оленка з Оксаною та Катериною, вже тихо було. Набігалися, насміялися, наспівалися, тепер сіли спочивати.
Повагом увійшов баша в кімнату.
Оксана й Катерина позривалися з місць, поклонилися баші низько і спішно вийшли.
Княгиня Оленка сиділа на дивані й навіть не поворухнулася.
— Здорова була, княгине,— привітав.він її.
Вона нічого не відповіла на його привіт. Пшерембський не звернув на це уваги, тільки говорив:
— Чув я, що ти приходиш поволі до розуму! Це добре! Старе треба забути, дорогенька, його не завернеш! Так, видно, доля хотіла, щоб ти моя була! Еге ж, доля! Будь певна, що в мене тобі зле не буде! Я знаю, що тобі все ж таки важко привикнути до мене, тим більше, коли подумаєш, що я тебе силою взяв.
— Не силою, а нападом уночі, як розбишака,— зронила на це княгиня.
— Хай буде й так! Так, нападом уночі, як розбишака, але ж до цьбго змусила мене моя безмежна любов до тебе! Щоб тебе здобути, вирікся я християнської віри, вирікся рідної країни. А що інакше годі
^було, то я мусив викрасти. За тобою я й у пекло пішов би.
— Підеш туди без мене,— сказала княгиня твердо.
— Не дбаю, що буде по смерті, аби за життя ти моя була. Бо люблю тебе, люблю над усе!
— Я чула це вже від вас, пане Пшерембський, чи то пак Мустафа башо, чула вже сотні разів. Та хто любить когось, цей не мучить його, не знущається над ним. Радше сам терпітиме за того, кого любить, ніж мав би йому найменшу прикрість зробити.
— Ні, княгине,— на це Пшерембський,— я не так розумію любов. Коли я люблю, то хочу мати, ні, мушу мати ту, що її люблю! А не я винен у тому, що для досягнення мети мушу робити прикрості тій, що її люблю. Та я сподіваюся, ти таки її зрозумієш, мою любов, і оціниш її як слід, полюбиш мене.
— Ніколи! — заперечила княгиня. А. він продовжував:
— А як і не полюбиш, то бодай будеш мені приятелька. Я й цим за-доволюся. Бачиш, як мало жадаю я від тебе й терпляче ждатиму тієї хвилини, коли ти прихилишся до мене.
В цей момент з'явився вартовий і доповів, що прибув із Великої Порти гонець із важним листом від султана.
• — Так бувай здорова, княгине, а за вчорашнє не гнівайся на мене. Я сьогодні жалкую, дуже жалкую, що дався аж так захопитися люті. Більше цього не буде.
— Буде чи не буде, мені байдуже,— відповіла на вид спокійно. Баша подався в свою кімнату й велів туди прикликати султанського гінця.
Незабаром увійшов гонець із ЗБИТКОМ у руці, перев'язаним шовковим мотузочком. Поклонився баші й передав послання. Баша взяв письмо, поцілував його і передав свому тайникові:
— Прочитай,— сказав.
Тайник так само _віддав честь султанській грамоті й читав письмо наголос. Султан взивав башу, щоб подбав про укріплення твердині, про запаси стрілива, бо на Чорному морі знову появилися запорізькі козаки й тривожать турецькі побережжя. Сила їх доволі велика, а при своїй відвазі та сміливості готові вони нападати й на твердині.
— Воля нашого милостивого султана й наслідника пророка Маго-мета буде виповнена,— сказав баша,— запорізькі ушкали поломлять зуби на мурах Аслан-Керменя, якщо зважаться здобувати його.
Гонець відійшов, а баша покликав до себе всіх військових начальників і подав їм до відома султанський наказ.. Додав від себе, щоб кожен у своїй ділянці подбав про приготування до оборони.
— Я не вірю в це, щоб запорожці зважилися нападати на нашу твердиню, але забезпечитися треба, воля султана мусить бути виповнена.
Довго тривала нарада, кожен ставив різні домагання, подавав різні ради. Були й такі, що вірили в можливість, нападу запорожців на Аслан-Кер мень.
— Це завзятий народ, відважний і життя не цінить, тільки про славу дбає. Тож дуже можливо, щозважуться й на напад на таку твердиню. Тим більше, що, як я чув, похідним отаманом є в них тепер Богдан Ружинський, лицар над лицарі. Ти, башо, може знаєш його? — говорив один.
На таку вістку Пшерембський збілів і подумав: "Коли так, то, напевно, треба сподіватися нападу, як тільки він довідається, що я тут і що Оленка в мене",— але спокійно відповів:
— Так, знаю його, навіть дуже добре. Справді, коли він отаманує, можна сподіватися нападу на Аслан-Кермень.
Пізно розпустив раду, а сам подався до приятеля Ібрагіма. Бажав поговорити з ним про зміну, що сталася з Оленкою.
А Оленка цього вечора молилася щиро, сердечно, як ніколи:
— Всевишній Боже, дай мені сили витерпіти, дай сили додержати до смерті присяги, що я її зложила мому Богданкові! Не дай мені піддатися ні намовам, ні знущанням. А коли така Твоя воля буде, Боже, то вкажи спосіб і шлях мому Богданкові, як визволити мене з лабет потурнака! — І молилася Пречистій:
— Пречиста Діво Маріє, Мати Божа, заступнице наша, благаю Тебе, замов в Твого Сина за мною нещасною.
По сердечній молитві полегшало їй неначе, певність увійшла в неї, що Господь— вислухає її молитви й Богданко таки визволить її.
Північ. Густа темрява покрила все море. На небі не видно ні зірочки. Та бистрі очі запорожців і в темряві добре вирізняють білу галеру.
— Пора! — сказав князь Богданко. ї наказ дає. Передають отаманський наказ від чайки до чайки:
— Напад на галеру! Веслуй!
Вдарили весла враз об тихе плесо моря, й запінилося море, а чайки тихесенько посунули наперед. Гнали бистро-бистро, прямісінько на галеру.
Уже з усіх боків галеру оточили чайки. Як ті бджоли часом опадають необережну людину й жалять її немилосердно, ось так опали довкола запорожські чайки турецьку галеру. Пливе вона ще повагом, спокійно, нічого не сподівається,, пливе поважно та гордо, як той лебідь білий. Аж нараз спинилася, захиталася. Немов ті бджоли жалами, вцілилися козацькі чайки гаками в біле тіло галери. І вже вискакують запорожці з чайок на галеру. Попереду похідний 'отаман князь Богданко Ружинський.