— Є, є в кожного! — загуло козацтво.
— Як так, то й гаразд! Що в кожного є шабля та й по два пищалі, то я певен, і шабля нагострена, пищалі вичищені.
— Авжеж, авжеж,— батьку отамане! — загуло козацтво.
— Тепер кожен іди в січову пушкарню, там кожен дістане по шість фунтів пороху та куль. Потім у своїх курінних куховарів кожен дістане пшоняної каші й саламахи та тютюну,— говорив похідний отаман Богдан Ружинський та й поклонився товариству, відійшов.
Посунуло козацтво до січової пушкарні по порох та кулі.
— Треба, кажуть, цього цвіту козацького набрати, щоб було чим між бусурманами процвітати.
А потім у свої курені подалися з готовими горщиками. Курінні кухарі наповняли їм їх: у один горщик каші пшоняної, а в другий саламахи ще й сушеної риби окремо та кожному тютюну чималу папушу.
А похідний отаман Богданко Ружинський подався до кошового Клима Сокольського на розмову та по пораду.
— Ну що ж, Богданку, завтра з Богом рушаєш у похід по козаць-ку-лицарську славу,— каже кошовий йому на привіт.— А я старий уже на Січі зостану з невеличким відділом козацтва.
— Ха-ха-ха! Старий! — розсміявся Богданко.— Сорок літ ледве минуло, а вже старий! Сильний ти та дужий і молодого в кут заженеш! Та, правда, досвідом старий ти, батьку кошовий. От тому-то я прийшов до тебе на пораду.
— Ти, Богданку, до мене на пораду?! Лицарського досвіду відай більше в тебе, як у мене.
— Може, й так, а може, й ні! Та хай і так,— каже Богданко,— та в тебе все ж таки більше отаманського досвіду, як у мене, молодика. От до цього досвіду твого прийшов я по пораду.
— Богданку, хоч ти, як кажеш, молодик, та досвідом і ти вже старий. Одначе добре, що прийшов ти, бо як то кажуть: що дві голови, то не одна.
— Правда твоя, батьку кошовий: що дві голови, то не одна! Добре воно, коли більше голів думає й радить, хай тільки одна наказує.
— Так воно, так! — каже кошовий.
— І добре та й мудро завели на Січі, що в поході отаман необмежений пан, що в його руках життя кожного січовика. Так, так, Богданку! Від завтра ти могутніший від мене, хоч ти тільки похідний отаман, а я кошовий! Що я тут? Хочу щось доброго зробити, без волі січового братства нічого не можу. Скличу козацтво, говорю, представляю, що так воно треба й так! І, здається, вже все козацтво за мною! Аж тут виступить якийсь горлач і кричить: "Ні,— каже,— так зле, так не можна!" І вже сварка, колотнеча між козацтвом, а там і до бійки рвуться. Хочу я, щоб рішили по-моєму, а прихильники горлача: "Ні, ні! Не треба так, не можна!" І довго треба змагатися, говорити, заки пересвідчиш і більшість піде за тобою! А часом, коли в горлача є гроші й він підпоїть товариство, таки за ним підуть усі. І не одна вже добра думка пропала на Січі в горілці.
— Так, так, батьку кошовий. Так воно все є! Нехай би наймуд-ріші голови зійшлися, а й їх крикун, горлач потягне за собою. Разом і вони натовп! В кого більше хисту — цей 'поведе її, все одно, чи до доброго чи до злого.
А кошовий говорив дальше:
— От торік хотів я, щоб у.нас на Січі церкву побудувати. Не гоже, кажу, щоб ми, християнське воїнство, та церкви на Січі не мали. І гукає козацтво: "Треба, треба церкви!" Аж тут виступає п'янюга й забіяка Стецько Рудий та й кричить: "Не треба нам ніякої церкви, для козака всюди церква: й на суходолі, й на морі!" А другий піддає: "Бог всюди й увесь світ його церква!" На це кажу я: "Це правда, але Ж нема в нас навіть де богослужіння відправити, ба й священика нема!" А Рудий знову: "Не треба нам на Січі попа, навіщо нам його!" І так не вдалося мені. А чей же признаєш, Богданку, що треба тут церкви й священиків треба, бо й Бога забуде і здичіє Січ зовсім...
— Авжеж, що треба,— каже Богданко.— Я думаю, що як Господь всемогутній дозволить нам вернути щасливо з походу з великою доби-чею, то ми перепр'емо-таки твою спасенну думку.
Довго ще розмовляв князь Богданко з кошовим про різні важні справи, та як виходив, іншу думу мав.
"Гей, Оленочко, моя дорогенька, де то ти пробуваєш, чи живеш ти ще, чи згадуєш мене часто, так, як я тебе згадую? Чи, може, вже піддалася триклятому потурнакові Пшерембському? Е, ні, не вірю я цьому! Ти моя, моя, як була! Та чи найду я тебе, чи визволю з рук поту рнака?.."
VI
Погідна літня днина. Сонце припікає уже зранку. Пожовклий од спеки степ наче опустів. Не видно ні птиці, ні звірини. Усе перед спекою поховалося в холод у Великому Лузі.
Усе? Ні! Ось запорожці не спочивають, як звичайно в таку спекот-ну днину, по куренях, тільки метушаться біля чайок, А чайки вже готові. Щогли застромлені, вітрила напнуті. А на чайках бочки зі стріливом, бочки з сухарями. На кожній чайці чотири-п'ять гарматок. Є й квадрант на кожній чайці, щоб на широкому морі сторони світа знати, дороги не змилити.
Спускає козацтво чайки на Дніпро.
І засміявся, захлюпотів вдоволено сивовусий дід Дніпро на вид сотні чайок. Понесе він їх на хребті свому по славу, по добичу.
Станули чайки на Дніпрі тісно одна попри одну. Попереду отаманська чайка з січовим прапором.
А в чайках козацтва, як мурашок тих.
Хоч спека, жар надворі, все козацтво в жупанах із товстого сукна. Не випадає в таку святочну хвилину жупана скидати. Жупани, щоправда, не нові, та відчищені й гарно широкими барвистими поясами підперезані. На головах шапки з довгими шликами різноколірними та з кутасами золотими.
На березі Дніпра стоїть кошова старшина з кошовим отаманом Климом Сокольським на чолі й козацтво, що зостало на Січі. Неба-гацько його.
Аж отаман похідний Богданко Ружинський станув просто в чайці, зняв шапку й перехрестився. А за ним підвелося все козацтво в усіх сто чайках, знімало шапки, схиляло чубаті голови й хрестилося.
Отаман Богданко підняв шапку вгору:
— З Богом рушай! — дав грімкий наказ.
І в одній хвилині присіли керманичі біля керм, а веслярі біля весел.
І під один такт вдарило понад дві тисячі весел. Захлюпотіла вода в Дніпрі, заблистіли бризки діамантиками в сонячному промінні, запінився старий Дніпро. Чайки рушили з місця.
Козацтво, що зостало на березі, підняло вгору шапки.
— Прощавайте! Вертайте здорові та зі славою! — кричить кошовий.