Лицар і характерник

Штангей Владимир

Лицар і характерник

(Легенда)

На моє прохання розповісти що-небудь про Шевченка, дід Шепель тільки знизав плечима.

– Що ж я тобі, синашу, про нього розкажу?

– Те, що чули й знаєте, про те й розкажіть, – кажу я йому.

Дід думає. Він сидить на лежанці, підмостивши під плечі й під себе якесь дрантя, чи то старі рядюжки, чи то мішки – не розібрати. Хата в діда маленька, стародавня, на двоє віконець і на половину затушкованих знадвору, щоб не так вітер хату настуджував. У кутку під почорнілими образами старий варстат із недоробленою рядниною. На варстаті робить його баба – третя йому жінка, ще міцна баба, а він їй тільки цівки сучить. Дідові без мала сто років, а бабі на тридцять менше. Старий дід Шепель, дуже старий. Увесь висох, зморщився, голова облізла, лице, немов перепечене в золі яблуко, чорне й порепане. Проте він ще тримається рівно й бадьоро, хоч літа своїм тягарем, як брилою тисячопудовою, тягнуть його до землі. У хаті тепло й затишно, як у гнізді, незважаючи на те, що надворі мороз і хуртовина.

Баби немає, й ми з дідом тільки вдвох. Мене до нього справили ще з Звиногородки, як до людини, що знає чимало про минувшину, а особливо багато про Шевченка. Мені так і сказали, що, мовляв, поспішіть побачити вікову людину – свідка далекої минувшини. Спочатку дід прийняв мене непривітно. У розмову не встрявав, а тільки відповідав, і то неохоче, на мої запитання. Як зараз пам’ятаю: увійшов до хати, щасливо поминувши в манюсіньких, зовсім темних сінцях, що разом були й за комірчину, якісь боденьки, відра, перекинуті старі жорна, санки-ґринджоли та клуночки з пашнею, і привітався.

– Здоров! – сказав дід, прищулюючи очи, що сиділи десь глибоко під товстими острішками сивих брів.

– Насилу вас найшов, – кажу йому. – Ви дід Шепель?

– Я, а хіба що?

– Та так… Навідатись прийшов.

– А хто ж ти будеш за оден?

Мені довелося дуже обережно й дипломатично йому пояснити, хто я, звідки приїхав, та чого мене до нього в таку пору лихо принесло. Знаючи, що між отакими старими є чимало потайних і недовірливих людей, я нарочито похвалив його, виявивши притому своє захоплення від його такої глибокої й мудрої старости. І я не помилився. Шепель урешті мені довірився, став привітний і балакучий. Багато з того, що він знав і бачив колись, забув. Літа беруть своє. Проте, чимало ще з того, що бачив і пережив, залишилося в його тямкові.

Шевченка він бачив тільки раз, але коли – так і не пригадає, тільки від людей чув багато про нього дивного, як людину надзвичайну, чулу й безмірно правдиву. Вірив сам, що Шевченко міг усе зробити, бо Тарас – син мужицький та до того ж ще й був характерник, і лицар.

Пани мали від нього багато лиха, але ніяк не могли його здихатися.

– От я тобі, синашу, розповім про те, як цей самий Шевченко за бідний люд заступався та як панів обдурював, – промовив дід Шепель після хвилинної мовчанки, – не я це видумав, а люди так оповідають. Великий він, кажуть, штукар був…

Він зручніше вмостився й почав.

– У одному селі, а в якому саме – не знаю, може, й у самій Тарасівці, жив тоді якийсь дуже багатий пан. І був він такий лютий та жорстокий, що трудно й сказати. Тяжко було бідному людові в нього. Дехто не видержував і безвісти тікав од такого пана. Бодай той час не вертався ніколи, – зідхнув дід Шепель. – Хто каже, що колись було добре, а тепер зле, не вірте. Брешуть, сучого сина діти. Добре жили і тоді тільки багаті, а бідні горювали он як… Скажений був той пан. Бив, катував та знущався з бідного християнина, чи було за що, чи ні, гірше од татарина. Не в одного з кріпаків до самої смерти рубці залишилися на спині та задові, звиніть на слові…

Йому, чортові, кажуть, було, ніяк не догодиш. Рано виїдеш на роботу, б’є. Каже, чого так рано. Запізнишся – теж б’є, щоб ледачим не був. Непокірних до салдатів здавав, а колись у салдатах двадцять п’ять років треба було служити, не так, як тепер. Ну, а як пішов у салдати, то й вік твій там пропав – підеш молодим, а вернешся дідом.

До жіноцтва був ласий, як кіт до сала. Найкращих дівчат собі брав до двору, в покоївки там чи няньки, а потім, натішившись, віддавав їх заміж за своїх конюхів, собарників, поварів та лакеїв. Одне слово, був він у себе і цар, і бог. Що хотів, те й робив із бідним людом. Не було йому ні впину, ні заборони ні від кого. І люди терпіли отакого, бо куди ж ти його підеш жалітися, коли право скрізь одне було. Ох, зазнали люди горя! – зідхнув Шепель. – Кріпацьке право, то не легка штука. До всього можна звикнути, усе можна стерпіти й простити, а от до панщини ні звикнути ніхто не міг, ні прощати знущань над собою не навчився, хоч і терпіли. Ярмо для всіх однакове. Віл – худоба, а й то радіє, коли з ярма шию виймає…

Якось у жнива, раптом приїздить до того пана великий начальник, ніби аж від самого государя. Усі груди в того начальника в хрестах та медалях, на плечах палєти золоті, остроги срібні, одежа дорога з аглицького сукна.

Сам грізний-грізний. І привіз той начальник сувору бамагу від государя. Не з порожніми руками, значить, їхав. У бамазі ж тій було списане все, що пан робив кріпакам своїм. Государ ніби писав, що, мовляв, мені, цареві руському, звісно стало, як ти знущаєшся з християн, з мого народу. Не полагається так робити, а ти от робиш, ідеш супроти мене, свого володаря. Довго я мовчав, але вже терпець увірвався і через це наказую тобі: передати свій маєток через мого післанця в мою державу, тебе ж, дітей твоїх і жінку закувати в кайдани й заслати на острів Сахалін на довічну каторгу…

Як прочитав пан такий наказ, та так і впав до ніг начальника.

– Не губіть, – каже, – мене, дайте на білому світі ще пожити. Я виправлюся…

Начальник був невблаганний. Скільки пан не просив, нічого не допомагало.

Зажурився тоді пан так, що мало не плаче. А начальник тим часом ходить між кріпаками та розпитує в них, як їм живеться, що з ними пан їхній витворює. Кріпаки, почувши, що приїхали за них заступитися, все розповіли й просили на пана якоїсь управи. Діло було саме в жнива, кріпаки, зайняті польовими роботами, спішно панський хліб убирають, щоб не обсипався. Роблять як каторжні, ні віддиху, ні спочивку. І от начальник наказує покинути роботу й піти додому відпочивати. Пан на собі волосся рве, лютує, лається, а зробити нічого не може.