Поза очи він ладен його в ложці води втопити, у вічі ж старається бути лагідним, добрим і ласкавим.
І от почав пан думати, як би це свойому лихові запобігти, чим грізне начальство задобрити.
Улаштував пан багатий обід: понаварювали та понапікали всяких страв для дорогого гостя, що хватило б для цілої двірської челяді. Думав придобритися. Дістав для такого случаю дороге столітнє ще прадідівське вино, пшеничну горілку, настояну на дивних лісових корінцях, вишнівку та слив’янку. П’ють по чарці, закусують, а в цей час їм грає музика з кріпаків та співає хор дівчат. Любили пани гарно й солодко розважатися…
Коли випили добренько та закусили, пан і каже до начальника від царя:
– А чи не можна б так зробити, щоб мого маєтку не відбирати?
Думав, начальник п’яний і піддасться на просьбу.
– Ніяк не можна, – відказує начальник.
– А ви подумайте! – і суне в руки гроші.
Хабара, значить, хотів дати. Як не схватиться тоді начальник, як не закричить на нього.
– То ви мене за хабарника маєте? Як ви смієте! Зараз же донесу государю!..
Перелякався на смерть пан і давай просити:
– Ей, ваша величність, не губіте! Усе зроблю, що накажете, тільки не розоряйте мене.
Задумався начальник. Довго думав, ніби й справді шкода йому стало пана, а сам вигадував, що б таке зробити панові, як би його провчити.
– Добре, – каже начальник. – Маєток залишу вам, і государеві не донесу за ваш хабар для мене, але щоб я й государ ніколи більше не чули скарг на вас від кріпаків, бо тоді ще гірше буде.
– Даю слово, що не зобіжатиму більше кріпаків, – радо погоджується той.
– Але це не все, – знову каже начальник. – Маєток залишаю вам із такою умовою, що ваші ж кріпаки та вас же виб’ють різками на моїх очах. За таке добро не страшно й потерпіти…
Панові шкода було маєтку та страшно й совісно за себе. Довго думав, радився навіть із жінкою й нарешті погодився. Кажуть, пана тоді добре вишмагали лозиною. Того ж вечора начальник, мило попрощавшись із паном, поїхав. Другого дня пан, гуляючи по саду, побачив на одній доріжці такого написа:
"Отак сами себе дурні б’ють – я не начальник, а Шевченко". Пан остовпів од несподіванки. Як, його колишній кріпак та так над ним познущався!
Гукнув конюхів, лакеїв і дав наказа догнати самозванця. Кинулись вершники по дорогах, але Шевченко як крізь землю провалився. Так таки його тоді й не знайшли.
Дід Шепель відкашлявся й поправив під собою дрантя. Наївна леґенда розворушила його. Він зашарівся на виду й пожвавів.
– А то ще розказують про Тараса, як він уже тоді людей рівняв, – мовив дід Шепель після хвилинної мовчанки.
– Як це так рівняв? – перепитую я.
– Волю народові віщував. Одверто йому не можна було виступати, так він на хитрики пустився. Ось слухай-но, що я тобі розкажу, а тоді побачиш сам, який то чоловік був хитрий та справедливий. Кажуть, якось заїхав він у гості до пана в Зелену Діброву. Село таке тут недалечко, – пояснив дід. – Про цього пана народ говорив, що він теж був характерник і вмів одводити грім та блискавку якоюсь залізною паличкою. Шевченко не признався йому, хто він за один справді є, а назвався малярем і штукарем із Петербурху. Не можна було тоді йому признатися, бо пани його дуже ненавиділи за те, що за мужиків він ото дуже стояв, і скрізь шукали його. Так от… Пан Зеленодібровський дуже радо його прийняв, угостив добре, показав йому свій маєток та похвалився своїми достатками. Тарас слухав та на вус мотав. Другого дня ранком пан поїхав собі на лан навідатися, як ідуть жнив’яні роботи, а Шевченко дома залишився. Згодом, вивідавши, що в палацові нікого немає з панського кодла, гукнув на покоївку. Дівчина прийшла.
– Чого вам, пане? – питається вона в Шевченка, низько вклонившися.
– Принеси мені, дочко, усякої пашні по жмені й склич сюди челядь двірську, – сказав він ласкаво.
Не посміла дівчина не послухати пана й уволила його волю: за якийсь час принесено по жмені всякої пашні й скликано двірську челядь до покоїв. Шевченко зняв скатертину з того стола, що пани на ньому обідають, і почав насипати купками одна коло одної пашню: пшеницю, гречку, жито, ячмінь, просо, овес тощо. Дивиться на все те челядь, що прийшла до покою й обступила його, і дивно їй з такої роботи чудного пана. Дивно було якось бачити літнього, здається, розумного чоловіка, за такою незвичайною роботою. А Тарас розклав на купки все та й каже:
– Бачите, що я зробив?
– Бачимо.
– Отож, дивіться сюди, – і тикаючи своїм товстим пальцем у кожну купку, говорив: – оце – купка жита, оце – проса, оце – ячменю, оце – гречки, а оце – вівса. Купка од купки окремо й вам легко відрізнити їх і впізнати. Зараз аж шість окремих купок, а от я зроблю отакого.
І Тарас почав рукою змішувати все докупи, далі розгорнув по столові тоненько й знову питає:
– А тепер ви бачите окремі купки?
– Ні, – відповідає челядь.
– Отак, діти, буде з людьми колись. Зараз усякий народ є: руські, українці, євреї, татари, поляки, англійці, хранцузи, бідні й багаті, вільні і кріпаки. Живуть вони собі окремо отакими купками, але прийде час, що вони всі змішаються та зрівняються. Не буде тоді ні бідного, ні багатого, ні пана, ні раба. Ми до цього не доживемо, але ті, що після нас будуть, доживуть…
Накрив пашню скатеркою й сказав уже дівчині, коли челядь розійшлася:
– Нехай так буде. Як приїде пан і спитає, то ти йому все розкажеш. А тепер я піду собі до свого покою.
Приїхав пан та не сам, а з другим паном, своїм сусідою. Увійшли до кімнати. Зеленодібровський пан у веселому настроєві, бо зостався задоволений зі своїх кріпаків. Вони вже встигли поговорити про гостя Зеленодібровського пана, і сусіда з нетерплячкою чекав побачити цікавого маляра й штукаря. А тим часом подали сніданок, і вони сіли до столу. Але вони були дуже здивовані з того, що під скатертиною оказалась пашня, чого ніколи не бувало в господі. Покликали покоївку.
– Що це за зерно? – питають.
– А це пан таке наробили.
– Який пан?
– Ваш гість. – І розповіла все чисто, як просив Тарас.
– Це Шевченкова робота!.. – промовив зблідлий сусіда Зеленодібровського пана.
– Де він? – запитав у наймички Зеленодібровський пан. – У себе?