— Прощавай, колоніє, адью, Михалувко!
Я часто зустрічаю кульгавого Вайнрауха у Варшаві. Він вклоняється мені й весело усміхається, мабуть, йому при цьому згадується шашковий турнір, лелека і солодкий морквяник.
Розділ одинадцятий
Листи від батьків. Чи плакав Осек через шлейки?
Останні листівки
Вранці пекар привозить хліб і листи з пошти. Листи роздаються тільки після сніданку. Тому що той, хто одержав листа, від радості вже не хоче пити молоко, а той, хто не одержав листа, теж не п'є молока, бо засмучений. А листівка ж коштує шість грошів, тобто ^іайже стільки, скільки фунт хліба. Тому вісті з дому приходять не так уже й часто.
Рубіну мати пише:
"Любий синочку, ми дуже раді, що ти купаєшся й не нудьгуєш за домівкою. Будь ввічливим і слухняним, грайся і відпочивай добре і вертайся здоровим та добрим до мами, яка тебе любить".
Таких листів, написаних польською мовою і без кумедних помилок, не дуже багато. Та хіба не те саме хотів сказати Борухів батько, коли писав йому:
"Любий синку Борух! Сповіщаю тебе, що ми, хвалити бога, здорові, чого й тобі того ж бажаємо. Уклін від батька з матір'ю. Будь слухняний і, що тобі скажуть, щоб ти точно виконував. Обнімаємо тебе здаля".
А в четвер після обіду діти пишуть у Варшаву, звісно, лише ті, хто вміє писати.
— Пане вихователю, напишіть мені, будь ласка, листа.
— Що ж тобі написати?
— Не знаю.
— Напишу, що ти бешкетник і б'єшся.
— Не треба... Напишіть, чи не плакав Осек, що я в нього взяв шлейки.
— А ти взяв у Осека шлейки?
— Мама веліла, бо мої штани подерті, а в нього із шлейками.
— То, може, краще спитати, чи не плакав Осек, що ти в нього штани взяв?
— Гаразд, спитайте...
Герш написав по-єврейському:
"Моїм дорогим батькам. По-перше, пишу, що я здоровий, і мені хотілося б знати, що чути вдома, я важу 54 фунти, їм 5 разів на день, і все вам потім розповім, і ми будуємо фортецю й копаємо землю, і мені дуже хотілося б знати, що чути вдома".
Є в листах дітей і сповнені турбот запитання:
"Чи знайшов батько місце, чи є в Хаїма робота і чи заробляє він хоч що-небудь?"
Коли хлопчик їхав у колонію, батько був без роботи.
Декотрі діти не довіряють вихователеві й воліють, щоб за них писав товариш. Товариш напише, що йому скажуть, а вихователь іще, чого доброго, поскаржиться батькам, що він учора зайшов на середину річки, де глибоко, або поліз за білкою і носа собі подряпав. З начальством краще обережніше.
І товариш, розпитавши про родичів, строчить:
"По-перше, я здоровий і кланяюсь дідусеві, і кланяюсь братові, і кланяюся сестрі, і кланяюсь братикові Моті, і кланяюсь усій сім'ї. Будьте здорові, і я їм п'ять разів на день, і кланяюсь Абрамкові, і кланяюсь тьоті, і кланяюсь одному дядечкові й другому".
Товариш читає листа вголос; виявляється, що все гаразд.
— Я вже написав, пане вихователь.
І радий: уперше в житті надсилає листа.
На четвертому тижні вихователь пише на листівках:^
"Прошу зустріти сина на вокзалі в четвер 20 липня о 12-й годині дня".
І в кінці додає:
"Ваш син веселий і ласкавий хлопчик. Ми його дуже полюбили".
Батькам буде приємно дізнатися,, що їхній син зажив. симпатії чужих людей.
— Пане вихователь, що ви про мене написали?
— Що ти не хотів їсти кашу і погано стелив постіль, нехай батько тебе відшмагає.
— Не бійся, пан вихователь жартує,— повчає досвідченіший товариш.
Розділ дванадцятий
Хаїм і Мордко. Зозуля, білка та історія про метелика. ■ Мордка називають Мацеком
Чому Хаїм, який не може пройти мимо, щоб когось не зачепити, так дружить з Мордком Чарнецьким і ніколи його не кривдить?
— Хаїм твій друг?
— Так,— киває Чарнецький.
— І він ніколи тебе не б'є?
— Ні,— жваво заперечує Мордко.
У Мордка Чарнецького великі чорні очі, завжди трохи сумні й здивовані.
Одного разу, коли діти гралися на галявинці, у вільшаному гаю закувала зозуля.
— Ку-ку,— кричить із гущавини зозуля.
^ — Ку-ку,— вторує Чарнецький і прислухається: чекає, коли птах відповість.
Довго так розмовляли — зозуля і хлопчик. Та ось птаха сполохали, і дивується Мордко, що йому ніхто не відповідає, і не віриться йому, що він говорив із зозулею.
Коли діти побачать білку, вони поводяться по-різному: одні норовлять підкрастись і схопити, тому що, як подейкують, три роки тому одному хлопчикові пощастило спіймати живу білку,— він приніс її на кухню; інші сміються від радості, дивлячись, як маленьке руде звірятко моторно скаче з гілки на гілку: людина, певне, впала б і розбила голову. Чарнецький не сміється, він тільки широко розплющує очі і дивується, що білка вміє те, чого й людина не може...
Хлопці грають у цурки. Чарнецький стоїть осторонь і дивується, що можна так спритно, так високо цурку цур-кою підкидати. Але сам грати в цурки не пробує... Так само дивиться він і на захід сонця: немовби його важливі думки опосіли. І тільки тоді опам'ятається Мордко, коли побачить щось дуже гарне...
Метелик перелітає з квітки на квітку. Чарнецький іде за ним слідом, ні, не ловить, дивується тільки, що ці снігові пластівці летять від нього немов живі. А може, вони й справді живі?
— Метелики завжди білі? — питає Мордко у Хаїма і розповідає йому таку історію.
Один хлопчик у школі розірвав аркуш паперу на дрібні клаптики й викинув у вікно. Коли папірці падали, всі висунулися з вікна: одні кричали, що це сніг, а інші, що метелики пурхають.
Прийшла сторожиха і поскаржилася, що хлопчаки в дворі насмітили; вчитель дізнався, хто кидав у вікно папірці, і побив хлопчика чубуком своєї люльки.
Хлопчик плакав, а Чарнецький дізнався тоді, що є на світі метелики. А тут, у колонії, він бачить їх своїми очима.
Діти сміються над Мордком: він не вміє стрибати через вірьовку, в горидуба бігає найгірше за всіх, м'ячика ніколи не спіймає. І прозвали Мордка Мацеком.
Вихователь пояснив дітям, що люди бувають добрі й погані, розумні й дурні; а Мацек — польське селянське ім'я, отже, ім'я людей бідних і зовсім не смішне. Дражнити когось Мацеком — це все одно, що сміятись над єврейським ім'ям Мордко. Але тільки ті, хто старший і розумніший, зрозуміли, що сказав вихователь.
А от коли Хаїм заявив: "Хто зачепить Чарнецького, по пиці дам",— усім стало ясно, що приятелів краще не займати...