Він пригадав, як колись показували по телевізору важливі знахідки археологів. І казали, що вони тепер зберігаються в музеї.
— Ми повеземо їх у місто й оддамо в музеї, щоб усі там бачили ті скарби. Правильно?
— Правильно.
— Їх і по телевізору всім показуватимуть,— авторитетно каже Славко.
— Як цікаво! — дивиться на нього захопленими очима Яся.
А Славко згадує, що скарби ще не знайдено. Тож треба не розмовляти про них, а — діяти.
— Розбалакалися ми з тобою,— каже невдоволено.— Тільки час витрачаємо. Ходімо!
Довго бредуть кукурудзяним полем. Уже й ноги їм почали боліти але повертати назад вони не збираються. Думка про скарби сильніша за втому.
Нарешті кукурудза скінчилася, вони вийшли на поле конюшини.
Над полем стояв густий медовий запах, літали бджоли. А посеред нього, мов острів з моря, зовсім недалеко здіймався курган.
Високо в небі над ними прогув літак, збоку від кургану прогуркотів поїзд, звідкись лунко озвалася зозуля.
Яся і Славко зупинилися перед курганом.
— Він такий великий,— невпевнено сказала Яся.— Де ж нам шукати?
— Це треба подумати,— розважливо відповів Славко. Подумав-подумав, а потім і вирішив: — Скарби можуть бути заховані на вершині. Інакше ж де їм бути?!
Курган знизу й аж догори обріс чагарниками, високими травами.
Здираються нагору.
Над ними здіймаються в небо потривожені птахи, шаснула з-під ніг у нору сіра мишка, що мирно дрімала на сонці.
Нарешті вони на вершині.
Звідси їм видно все: і річку, що впадає в село і витікає з нього, і блискучі проти сонця плеса ставків, і далекий баштан на горі, і колгоспну череду на моріжку, і лісосмуги, і хати, й сади, й поля... Усе те маревіє під високим теплим небом, кудись пливе.
Задивлені на цю картину, спершу навіть забули, чому вони сюди прийшли.
Аж нарешті Славко те згадав.
— Треба починати,— каже врочистим голосом.
Береться за лопату і ще раз окидає поглядом вершину.
— Копатимем тут,— окреслює коло між кущами калини.
— А чому саме тут? — запитує Яся.
— Ти ж пам'ятаєш: дядько казав, що скарби ховали в непримітному місці... Може, в такому, як це... Ховали й між кущами дерев. Чому б тим скарбам не бути тут?
У Славка немає жодного сумніву в тому, що вони знайдуть скарби.
І Яся теж остаточно повірила в це.
Копають по черзі.
На вершині кургану росте й росте гірка землі.
Сіли в холодку перепочити.
— Може, ми не там копаємо? — каже Яся і витирає піт.
Славко не відповідає. Мовчки встає і знову береться за лопату.
Копає вже під кущами калини.
Потім копає Яся.
Потім — знову Славко.
Вони нічого не знаходять. І вже аж під вечір повертаються в село. Втомлені, сумні, мовчазні.
— Де ж це вас цілісінький день носить?! — сердито запитує бабуся.— Я вже собі місця не знаходжу... Думаю, може, щось погане з вами сталося? Чи ж можна так робити?!
Обоє винувато понурили голови. Хіба ж можуть вони розповісти про свою невдачу із скарбами?
Як увечері дід не розпитував Славка, де він був і що робив, Славко нічого йому не сказав.
А вже засинаючи, він подумав: до чого ж важко на світі щось знаходити. Не щастить йому ні з зірками, ні з скарбами. Хоч плач — не щастить. Невже вони так хитромудро позаховувані?..
"Треба обов'язково вірити: знайдеш те, що хочеш",— повторює пошепки дядькові слова.
Повторює, ніби клятву.
Він швидко засинає. І йому сниться, як вони з Ясею збирають у кошик яскраві зірки, що падають і падають з неба... А потім удвох знаходять цілі гори закопаних у кургані коштовних речей...
Обережно складають їх у кузов вантажівки, де вже повно лежить кавунів, і везуть усе те до міста.
Кавуни роздадуть дітям, покажуть їм зірки і скарби. Потім одвезуть їх у великий музей, щоб ті дива бачили всі люди, які живуть у великому місті або приїдуть туди...
А вже після музею Славко збирає ватагу хлоп'яків і каже їм:
— Поїдемо в дідусеве село. Ви побачите річку, ставки, високий курган у полях... І в селі ми всі підемо шукати зірки, що влітку падають з неба так часто, наче яблука з дерев...
ОСТАННІЙ ВІНОК ЛІТА
Збігло, спливло за водою і пташиними піснями літо.
Вже й сонце не так яскраво світить, уже прохолоднішають ранки.
І птахи рідко співають.
І листя на деревах де-не-де стало жовтіти. Здалеку здається, мовби хтось понавішував на них жовті ліхтарики. Тільки ввечері вони не засвічуються.
Учора Славко з Ясею востаннє пішли на курган. Довго копали і знову нічого не знайшли. Потім нарвали лікарських трав і принесли їх дідусеві.
— Де ж це так багато трав ви знайшли? — запитав дід.
І Славко розповів про курган. Розповів, як наполегливо шукали вони там скарби.
Дідусь усміхнувся і співчутливо подивився на їхні руки, вкриті мозолями.
— Чому ж ви моєї поради не спиталися?
— Це була наша таємниця,— ніяково промовив Славко.
— Таємниця? Ну що ж, може, й правильно... Завжди треба вміти берегти свої таємниці. Молодці!
— А ми думали, що ти розсердишся за це на нас...
— Чому ж це я повинен сердитися?!
— Що не казали тобі...
— А про скарби... То їх у кургані, мабуть, немає. Тут дуже давно розкопували вчені. Познаходили всяку давню зброю і посуд...
— Як шкода, що там нічого немає,— гірко сказала Яся.
Дідусь задумливо подивився на неї, а потім на Славка і мовив:
— А може, вони й не все знайшли... Може, щось лишилося. Приїдете наступного літа — шукайте. Вам же цікаво шукати?
— Цікаво! — обоє в один голос.
— Тоді справді шукайте.
І про зірки вони йому розказали.
— І зірки теж треба шукати,— знов усміхнувся дідусь.
— Ти не жартуєш? — перепитав Славко.
— Зовсім не жартую.
— Як добре, бо дорослі часто підсміюються. Тоді прямо руки опускаються — не хочеться нічого робити,— дуже серйозно каже Славко.
Ввечері бабуся збирає його в дорогу.
Славко радий, що поїдуть з Ясею одним автобусом.
— Ти ж не забувай нас, внучку, приїзди...
— Чому ж це я не приїду?! Приїду. Обов'язково приїду! Вранці довго чекають автобуса.
Високо в небі кружляють пташині зграї.
— Це вони у вирій збираються,— каже дід.— Подивися, яким вінком вишикувалися.
— Справді, як вінок...
— Оце так і називається: останній вінок літа...
— Дуже гарно називається,— промовила Яся і зачудовано дивиться в небо.
По дорозі в хмарі куряви загойдався маленький сірий автобус.