Літо, повне скарбів

Страница 6 из 8

Михаил Слабошпицкий

— Як — лікарські?

— Саме лікарські... Так вони й називаються.

— Що, їх лікарі збирають? Ти ж не лікар...

— І лікарі, бува, збирають... І різні люди, які на них знаються. Кожна з цих трав лікує якісь хвороби.

— То ними, значить, лікують? — усе ще недовірливо запитує Славко й огляда вже прив'яле різнотрав'я на яскравих ряднах.— От ніколи не міг би таке подумати!

— Колись, дуже-дуже давно, тільки травами й лікували.

— А хіба лікарі не були на світі завжди?

— Були такі часи, коли лікарів зовсім не було.

— А як же тоді ангіну лікували?

— Травами й лікували.

— І ніяких порошків хворі не пили?

— Ніяких порошків...

— От добре тоді було,— каже Славко, бо згадав, що взимку, як він хворів ангіною, його змушували ковтати кислі й гіркі таблетки — це вам не мед. Такі вони неприємні, що аж сльози від них течуть.

— І перші лікарі, які з'явилися на землі, людей саме травами лікували,— розповідає дід.

— Але нащо тепер ті трави — в кожній аптеці можна ліків накупити скільки хочеш...

— І ліки з аптеки потрібні, і трави потрібні.

— І навіть полин щось лікує? — допитується Славко, забачивши на ряднах сріблясті стебла.

— Так, лікує.

— От ніколи не подумав би — він же такий гіркий навіть на запах.

— Полин дуже корисний у медицині. Його називають степовим зіллям. Ним лікують кілька хвороб.

— Значить, Хвеся хвора, бо дуже вона любить той полин,— каже Славко, пригадавши, що коза повипасала весь полин на вулиці.

— Ні, не хвора,— усміхається дід.— Полин — то її ласощі. Як тобі шоколад.

— Добре, що не хвора,— зрадів Славко, бо дуже йому стало шкода Хвесю. Хоч і сердита вона інколи буває, і вередлива, а все ж — шкода. Добра вона коза. Якби тільки менше мекала на всю вулицю. Але ж німих кіз не буває. Доводиться терпіти. Він он скільки свистить — усіх курей, мабуть, поперелякував. Може, кури теж думають про нього: хороший він хлопчик, тільки б менше свистів...

— Хочеш, візьму тебе трави лікарські збирати? — запитує дід.

— Хочу, хочу! Звичайно, хочу! Чому б це я не хотів?!

— І Ясю можемо взяти — їй же сумно самій буде.

— Можна взяти,— погоджується Славко.— Вона не вередує, як усі інші дівчиська. Вона — як справжній хлопець!

У високих небесах нерушно зависло гаряче сонце.

Аж до землі прогинається під вагою достиглих яблук і груш гілля дерев. Яскраво, мов ліхтарики, висвічують з-поміж зеленого листу добірні вишні.

— Ого, скільки всього вродило,— захоплюється Славко.— Аж до наступного літа може вистачити всім.

— А красиво скрізь, наче в кіно,— каже Яся.

— Це справді дуже гарна пора. Вона називається маківкою літа...

— Яка чудернацька назва! — вигукує Яся у відповідь на дідові слова.— А хто це так придумав?

— Хтось дуже-дуже давно придумав. О цій порі і тепла найбільше, і сонце світить найвеселіше, і птахи співають найдзвінкіше. Он, чуєте, як з лісу вивільга озивається? А вранці, ще коли ви спите, і сонце тільки-тільки зійшло, жайворонки піснями видзвонюють, туркочуть горлиці. Увечері ж, як уже темніти почне, зависвистують у пшеницях перепілочки, почнуть перегукуватися одна з одною... А он, чуєте, начебто літак прогув. То джміль пролетів...

— Ой, скільки всього на світі цікавого! — вигукує Яся.— Тільки встигай усе взнавати!

Вони ходять біля лісосмуги, потім біля річки, і рвуть різні трави.

— З корінням виривати не можна,— застерігає їх дідусь.— Треба, щоб коріння лишалося в землі. Тоді на цьому місці знову виросте трава.

— І ми знову прийдемо наступного літа сюди по трави! — радіють діти.

— Авжеж, прийдемо,— радіє й дідусь з того, що їм так цікаво.

Сіли в холодку біля річки під розлогою вербою.

Тихо шелестить у гіллі теплий вітер. Мабуть, теж утомився від спеки. Ліниво потираються об піщаний берег дрібні хвилі, а вся тихоплинна річка, здається, дрімає в мареві спеки.

Дід бере в руки то один, то другий пучечок трави:

— Оце, запам'ятайте, деревій... А це — череда... Це — волошки...

— І всі вони — лікувальні? — досі ніяк не може в те повірити Славко.

— Усі лікувальні. Навіть спориш у нашому дворі — і той лікарська рослина...

— Звичайний спориш?

— Так, звичайний спориш. Знаєте, як його ще в селі називають?

— Як?

— Топотун, придорожник, птича гречка, гусятник, куряча трава...

— Ого, скільки назв! А навіщо всі вони? — дивується Яся.

— Кожна назва розповідає щось про характер рослини. Топотун, придорожник — це про те, що спориш росте в усіх під ногами, що його постійно витоптують, а він, упертий, виростає знову... Птича гречка, гусятник, куряча трава — це про те, що спориш дуже любить уся домашня птиця...

— А він — ще й лікарська рослина! — захоплено додає Яся.

— А на вигляд про те й не скажеш,— розглядає Славко пагони споришу.— Звичайнісінька травичка.

— Якщо придивитися до нього уважніше, то побачиш, яка це гарна рослина...

— Справді, гарна...

— Дивіться, які дрібнесенькі в нього квіточки — здалеку й не помітиш... Вони схожі на цвіт гречки.

— Тому він і називається птичою гречкою? — здогадується Славко.

— Саме тому.

— Квіточки відразу й не помітиш — треба довго придивлятися,— каже Яся.

— До кожної рослини треба уважно придивлятися — тоді помітите багато такого, чого ви не знаєте,— дуже серйозно мовить їм дід.— У вас зір гострий, учіться помічати все навколо...

Спека вже трохи спала.

З повними кошиками трави всі троє вертають у село.

Несуть з собою запахи трави.

Вже у вулиці їх вітає радісним меканням коза Хвеся.

Запитливо зазирає їм у руки. Шукає, що вони їй принесли.

ПО СКАРБИ

Яся і Славко поминули останні двори і вийшли за село.

Здалеку старий курган видається величезною казковою істотою, що здійняла високо над полями голову й озирає все навкруги.

— Ми їх обов'язково знайдемо...— стиха шепоче Славко.

— Знайдемо,— так же тихо повторює Яся.

— Тільки — сувора таємниця!

— Сувора таємниця,— мов луна, повторює Яся.

— Вперед! — рішуче командує Славко, кладе лопату на плече і першим ступає у високу кукурудзу.

Вони могли навіть заблукати в цих кукурудзяних хащах, якби їм спереду не було видно верхівку кургану.

— А що ми з ними робитимемо? — раптом запитує Яся.

— З чим? — не відразу зрозумів Славко.

— Із скарбами.

— Із скарбами? — Славко на мить спинився і задумався. А справді, що з ними треба зробити?