Літературно-мистецькі усмішки (збірка)

Страница 2 из 21

Вишня Остап

— Чого ви дивитесь?

— Та ніби, — кажу, — щось знайоме. А не вгадаю.

— А от угадайтеї

— Та як же голого вгадаєш? Голі — вони всі однакові. Ніяк не відрізниш… Коли б в одежі,— може б, і розібрав. А хто ж ви такий?

— Та я ж Шельменко! Денщик! Хіба не впізнали?

— Ааа! А біля вас оце хто?

— Та всі ж старі ваші знайомі! Ото Гриць із "Ой не* ходи…", а це Непокритий Іван з "Дай серцю волю…". Пам'ятаєте?

— Аякже! А ото з батіжком?

— То ж Сурма Терешко. З "Суєти"!

— А Матюша ж де?

— Та пішов шукати "предлинну хворостину" для гусей.

— А ото хто?

— То Мартин Боруля з Омельком!

— А хропе ото хто так?

— Грицю, штовхни його, чого він так ото на всі завертки? — звернувся Шельменко до Гриця.

Гриць штовхнув легенько хропуна під бік.

Той підскочив, чмихнув, пригладив волосся під покришку, подув на вуса, щоб у рота не лізли, і, не розплющуючи очей, почав:

Дід рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда.

— Ааа! Здорові були, дядьку Макогоненку! Як ся маєте?

— Загоряю!

— Ну і як?

— Без сіряка пече.

— А ви б сіряка взяли!

— Не дає зав костюмерного цеху. А воно мені в трусах вроді як і без нічого. Соромлюсь! Я, як бачите, ще поверх трусів і лопухом. От призвели!

— А жінки ото за вами ваші?

— Та наші ж!

— Хто ж то?

— Циганка Аза, Богуславка Маруся, Безталанна, Лимерівна…

— Що ж ви тут робите?

— Та, розумієте, театри ж ото у відпустку пішли, а ми й собі відпочиваємо, бо ж так нас заїздили за цей час, що з ніг падаємо. Думали кудинебудь на курорт — путівок не дають, керівництво театрів путівки порозбирало. Так ми оце на пісочку.

— І нічого?

— Та воно нічого. Та тільки ж сумно. Сидиш все та й думаєш, коли ж уже "положеніє" буде, все "сватання та й сватання", — каже Шельменко.

Терешко Сурма підсунувся, цьвохнув батіжком.

— Доведеться, — каже, — мабуть, і майбутній сезон лаперить та ламерить! Цього сезону чотири батоги побив, а амортизацію затримують. Матюша вже виріс, ремствує: "Не "кататиму", — кричить, — я більше "гуси". Та воно й не дивно — парубок уже, женить пора, а за його ніхто заміж не хоче. Дівчата кажуть: "Боїмось! Кинь "предлинну хворостину", а то ще оперіщиш!"

Мартин Боруля довго на мене дивився, а потім обережненько так:

— Скажіть, будь ласка, шановний пане, чи не можна мені вже на пенсію подавати? Я так собі прикидаю: як буду я вже на пенсії, так я тоді сам собі хазяїном буду, схочу — граю, схочу — не граю. Не без того, звичайно, щоб колинебудь не заграти, та не рік же ж у рік, не день у день, як тепер. Та ще й провідішм у театрі! Дуже важко. І як я маю писати в прошенії: чи Беруля, чи Боруля?

— Пишіть, як знаєте. В Комітеті мистецтв навряд чи знають, як правильно!

— А мені як, — устряв до розмови Омелько, — чи й далі крутити собі голову, чого панові треба: чи коня, чи кобили? Доки ж воно…

Боруля скипів:

— Чого пан накажуть, того й запрягатимеш!

— Та воно, пане, так… Але ж казали, що вже скоро буде сучасний репертуар, так тоді ж уже машинами їздитимуть, тоді вже чи кінь, чи кобила, так воно вже й не той… Уже ж кажуть давно оте, як пак його, антер… онтер… Ні, не вимовлю!

— Ех, ти, мужва! Ентер… Онтер… І не ентер, і не онтер, а унтерв'ю! — Боруля до його. — За панські слова берешся!

— Ну, а як ти, Іване? — звернувся я до Непокритого з "Дай серцю волю, заведе в неволю".

— Граю потроху. Мені що? Я людина сумирна, я всіх люблю! Мені нічого! От тільки кукса моя, дерев'янка, трохи вже схилилася. Не витримує. Істерлася, й муляє… Чи не можна мені протеза якнебудь зробити? Кажуть, тепер алюмінієві роблять, легенькі! З таким би протезом я б навприсядки танцював би! Хай мене бог уб'є, танцював би!

— Напишіть, — кажу, — заяву.

— Куди?

— Таж у Комітет в справах мистецтв.

— Що ото унтерв'ю про сучасний репертуар дає?

— Еге.

— А буде?

— Що? Протез?

— Ні! Сучасний репертуар!

— Мабуть, буде. Інтерв'ю є, значить, і репертуар буде.

— Ну, спасибі вам! — уклонився мені Іван Непокритий, скорботно схилив голову і пошкандибав. А з очей у нього сльози тільки — кап! кап! кап!

— А чого ж ото ваші дівчатка: Аза, Богуславка, безталанна, Лимерівна, — чого вони аж під кущі поховались?

— Та, бачите, в їх купальних костюмів нема. І незручно! Так ото вони хто корсеткою, хто очіпком поприкривалися й одпочивають.

— А можна до них?

— Чому не можна? Можна! Тільки ж вони дуже потомлені, увесь час сплять. Та й тепер, бачите, жодна ані поворухнеться!

— Ну, хай, — кажу, — колись іншим разом!

Раптом зривається Гриць з "Ой не ходи…". Хвацько так підходить:

— Що я вас хочу запитати, панетоваришу!

— А що таке?

— Чи не буде нам уже колинебудь демобілізація? Не встиг я відповісти, як із репродуктора:

Ой не ходи, Грицю, Та на вечорниці, Бо на вечорницях Дівки чарівниці..

— Ой. не можу! — скрикнув Гриць і кинувся до Дніпра. — Вирину, як скінчить! — та шубовсть у воду!

КОСТЬ КОШЕВСЬКИЙ

Помер Кость Кошевський.

Тепер от вдивляєшся в лави наших робітників на неосяжному полі нашої культури і бачиш: порідшали ті лави, не видно густої Костевої постаті, порожнеча в перших рядах на тім місці, де ще недавнечко стояв Кошевський, і порожнеча чималенька, так ніби те місце заступала не одна людина, а кілька їх…

І шкода, і жаль бере, і сум охоплює…

Особисто я давненько знав Костя Петровича Кошевського.

Був він тоді стрункий і молодий, високий і гнучкий, з буйною шевелюрою і великими, веселими, гарячими голубими очима…

Було це 1914 року.

Тоді й у таких, як я, ще не було таких лисин і їм хотілося співати щовечора якоїсь веселої.

Приїхав Кость Кошевський з Донбасу. Здається, чи з Алмазної, чи з Алчевської.

Працював він там на шахті, бунтував у шахтарському драмгуртку, драмгурток для його натури здався завузьким, — покинув він усе: батьків, шахту, роботу, драмгурток і полетів воювати Київ.

Прибув він у фраку й у лискучому циліндрі, випрасуваних штанях і в лакових черевиках.

На нас, що тоді фельдшерували й екстерничали, щоб до університету вибитись, подивився згори вниз і кинув:

— Городські називаєтесь! Столичні! А подивітьсяно на себе! Спите!

Дивилися ми на цього красуня парубчака й думали:

"І де воно таке взялося? Хто їх таких родить?"

Потоваришували!

І скільки ж тих бесід було! Та яких бесід! З уст не слова летіли, а вогонь, з очей — іскри, серця палали, душі груди розпирали, думки мозок рвали на клапті!