Розділ четвертий
Лише одну умову, яку Вільгельм поставив, даючи згоду вступити на сцену, Зерло прийняв не без певного застереження. Вільгельм вимагав, щоб "Гамлет" був поставлений цілком, без купюр, а Зерло сказав, що цю дивну вимогу виконає лише тоді, як до цього буде можливість. Про це вони й раніше сперечалися, бо були супротивної думки, що можливе, а що неможливе і що можна викинути, а чого не можна.
Вільгельм був ще в тому щасливому віці, коли ще не розуміють, що і в коханої дівчини, і в улюбленого поета можуть також бути хиби. Наша уява про них така цілісна, гака сама з собою узгоджена, що ми в них хочемо вбачати таку саму досконалу гармонію. Зерло ж, навпаки, любив роз'єднувати і, може, навіть занадто. Гострий розум його вбачав звичайно в художньому творі лише більш або менш недосконале ціле. Він гадав, що хоч би там яка була п'єса, а з нею нічого церемонитися, не виняток і Шекспі-рові п'єси, отже, і "Гамлета" треба добре обчикрижити.
Вільгельм же не хотів і слухати, коли той говорив, що треба одвіяти полову від пшениці. "Це зовсім не полова з пшеницею,— волав він,— це стовбур, віти, галуззя, листя, бруньки, квітки, овочі. Хіба ж усе воно не з'єднане, не походить одне з одного?" А Зерло відповідав, що не принесеш же цілий стовбур на стіл. Митець подає своїм гостям золоті яблука на срібній таці. Вони вишукували різних порівнянь, і їхні думки, здавалося, все більше розходились.
І вже наш друг зовсім був зневірився, коли одного разу, після довгої суперечки, Зерло запропонував йому найпростіший метод розв'язати це питання, а саме: взяти перо і викреслити з трагедії все, що важко або зовсім неможливо виконати, кілька дійових осіб з'єднати в одну і, якщо він з такою роботою не досить знайомий або серце не лежить
до неї, нехай покладеться на нього, він швидко з нею впорається.
— Це суперечить нашій умові,— сказав Вільгельм.— Як ви можете з вашим смаком бути таким легковажним?
— Мій друже,— покликнув Зерло,— і ви такий будете. Я знаю, гидка ця манера, вона, може, ще пе застосована в жодному театрі в світі, але де ви знайдете таку занедбану сцену, як наша? До цього паскудного калічення примушують нас автори, а публіка це дозволяє. Чи багато в нас є п'єс, в яких не перебрано міри щодо кількості дійових осіб, декорацій, театральної техніки, в тривалості вистави, в діалогах, які б не переходили фізичних сил артистів? Проте ми мусимо грати, грати й грати! То чому ж нам не триматися своєї вигоди, коли зі скороченою п'єсою ми домагаємось того, що й з цілою? Нас же сама публіка штовхає на це. Мало німців, а то, може, взагалі, мало людей усіх націй мають почуття естетичного цілого; вони хвалять або ганять лише окремі місця, і захоплюють їх також лише окремі місця, а хто ж від цього найбільше повинен радіти, як не артист, бо театр завжди залишається і збірним, і роз'єднаним єством.
— Залишається,— мовив Вільгельм,— але чи повинен таким залишатися, чи все повинно в ньому залишатися так, як є? Ви не переконаєте мене, що маєте рацію, бо жодна сила в світі не примусить мене дотримуватись контракту, який я підписав, найгрубіше помиляючись.
Зерло звернув розмову на жарт і ще раз попросив Вільгельма обміркувати як слід їх попередні розмови про "Гамлета" і самому спробувати якнайкраще обробити п'єсу.
Кілька днів Вільгельм пробув на самоті, а тоді веселий знову з'явився до Зерло.
— Я не помилюся,— покликнув він,— коли скажу, що добрав способу зарадити всій справі. Еге ж, я переконаний, що й сам Шекспір зробив би те ж саме, якби його геній не був скерований виключно на головний сюжет та не звели на манівці новели, які він обробляв у п'єси.
— Що ж, послухаємо,— сказав Зерло, поважно сідаючи на канапу.— Я спокійно слухатиму, але суворо судитиму.
Вільгельм промовив:
— Мені не страшно. Слухайте лишень. Найдокладніше дослідивши і найсуворіше обміркувавши п'єсу, я вбачаю в її композиції два боки: по-перше, великий внутрішній зв'язок осіб і подій, могутня чинність, що виникає з характорів і вчинків головних фігур, кожна з яких чудова, і послідовності, в якій вони виступають, виправляти не можна. Жодним трактуванням їх не можна знищити або викривити. Вони такі, що їх бажає кожний бачити, до яких ніхто не наважиться торкнутися, які глибоко западають у душу і, як я чув, майже всі виведені на німецькій сцені. Тільки, на мою думку, тут ось яка хиба,— і це друге, що я маю зауважити до цієї п'єси,— я думаю про зовнішні стосунки осіб, через що вони переїжджають з місця на місце або в той чи інший спосіб входять у стосунки між собою,— все це вважають за незначне, говорять про це лише побіжно, або й зовсім відкидають. Звичайно, ці нитки дуже тонкі і неміцні, але вони йдуть крізь усю п'єсу, з'єднують те, що інакше розсипалось би і справді-бо таки розсипається, коли їх обрізують і думають, що впоралися з ділом, залишивши кінці.
До цих зовнішніх обставин я зараховую заворушення в Норвегії, війну з молодим Фортінбрасом, посольство до старого дядька, улагоджену сварку, похід молодого Фортін-браса в Польщу і його повернення вкінці, а також повернення Гораціо з Віттенберга, Гамлетове бажання поїхати туди, Лаертова подорож до Франції, його повернення, вислання Гамлета в Англію, взяття його в полон морськими піратами, смерть обох царедворців через зрадницький лист,— все це обставини і події, яких би вистачило на цілий роман, але які надзвичайно шкодять цілісності п'єси, особливо й тому, що герой не має жодного плану.
— О, я радий чути від вас таке! — вигукнув Зерло.
— Не перебивайте мене,— мовив Вільгельм,— і поки що не поспішайте хвалити. Ці хиби є наче тимчасові підпірки в будівлі, яких не можна витягати, поки не буде підмурована міцна стіна. Отже, моя пропозиція — нічого не чіпати в перших, великих ситуаціях і якомога берегти їх і в цілому, і в окремих місцях, але ці зовнішні, окремі, розсипані мотиви, і ті, що розсипаються,— всі зразу відкинути і замінити одним єдиним.
— А чим саме? — запитав Зерло, підводячись зі свого і:ридобного місця.
— Воно лежить у самій п'єсі,— відповів Вільгельм,— мені треба тільки правильно його застосувати. Це заворушення в Норвегії. Ось тут і беріть мій план на випроби.