Саме того часу прочитав я, трохи з власної принуки, трохи на бажання моїх добрих друзів, що почали вже входити в смак вистав, цілу купу театралізованої продукції, що випадком потрапила мені до рук. Було це за тих щасливих років, коли ми знаходимо задоволення в розмаїтих забавах, бажаючи тільки, аби їх було якнайбільше. Але, на жаль, прихилився я до цієї справи ще й з іншої причини. Мені особливо до смаку були ті п'єси, в яких я сподівався вподобатися глядачам, і не багато було таких, які б я читав без цієї присмпої падії. В палкій фантазії у мене яскраво малювалися всі герої, і я звабився пихатою думкою, ніби годен виконати хоч яку роль. Звичайно, я вибирав таку, що аж ніяк не пасувала мені, а коли траплялась нагода, то брав навіть і дві.
Діти, граючись, уміють з чого попадя зробити все: палка править їм за рушницю, тріска за шаблю, кожна ганчірка за ляльку, кожен куток за хатку. На такому грунті розвивався і наш приватний театр. Зовсім не знаючи своїх сил, ми бралися за все, не бачили жодних qui pro quo 1 і були переконані, що кожен мусить вважати нас за тих, за кого ми себе видавали. На жаль, усе йшло настільки звичайною ходою, що я не можу пригадати навіть хоч трохи видатної дурнички. Спочатку ми заграли кілька п'єс, де були тільки чоловічі ролі, потім сталп перевдягатися в жіноче вбрання і нарешті притягнули до гри наших сестер. В деяких домах наші забави вважали за корисне діло і запрошували на виставу гостей. Лейтенант артилерії і тут пе покинув нас. Він показував нам, як треба входити і виходити, декламувати і жестикулювати. Проте він заслужив небагато вдячності від нас, бо ми вважали, що в театральному мистецтві тямимо куди більше за нього.
Ми перейшли незабаром до трагедії, бо часто чули та й самі були певні, що трагедію легше написати і поставити, ніж виконати як слід комедію. І вже при перших трагічних спробах ми відчули себе в своїй стихії. Ми намагалися показати вельможних сановників, шляхетні характери через бундючність і афектацію, і самі запишалися непомалу. Але тільки тоді бували ми цілком щасливі, коли нам випадало, мов несамовитим, тупотіти ногами, кричати як на пупа і аж по землі валятися од люті.
Хлопчаки й дівчата були при тих виставах недовго вкупі. Незабаром у нас прокинулися природні почуття, серед нас виникли любовні історії, і наш гурток почав розпадатися. Це була наче комедія в комедії. Щасливі любовні парочки вельми ніжно стискали собі руки за лаштунками; вони плавали в блаженстві і в своїх биндах та оздобах були одне одному ідеалом краси, тоді як бідолашні суперники.! аж мліли від заздрощів і з злорадною втіхою підвозили їм не одного візка.
1 Непорозумінь (лат.).
Хоч ми ці вистави провадили, не тямлячи в них нічого, без жодного керівництва, проте для нас вони були не без пожитку. Ми вправляли свою пам'ять і тіло і набули більшої гнучкості в мові та поведінці, ніж цього можна сподіватися в такому ранньому віці. Для мене ж ті часи стали просто епохою,— вся душа моя прагнула тільки до театру, і я не знав більшого щастя, як читати п'єси, писати їх і грати.
Тим часом навчання моє в учителів тривало далі. Мене привчали до комерції і віддали в контору до нашого сусіди, і саме тоді, коли душа моя найбільше спротивилась усьому, що я вважав за нице для мене. Виключно сцені хотів я себе присвятити і там знайти своє щастя і вдоволення.
Я пригадую одну поему, що, мабуть, і досі валяється десь між моїми паперами, де муза трагічної поезії і друга жіноча постать, в якій я вивів промисловість, завзято сварилися за мою достойну персону. Ідея звичайна, а щодо віршів, то я не пам'ятаю, чи були вони чого варті, але побачили б ви, скільки там було жахів, огиди, любові, пристрасті! Як страхітливо я змалював там стару госпосю Промисловість з кужілкою за поясом, ключами збоку, окулярами на носі, завжди заклопотану, завжди неспокійну, сварливу і скнарливу, дріб'язкову і прискіпливу! Якими жалюгідними змалював я тих, що повинні були гнутися під її лозиною і в поті чола заробляти свій нужденний шматок хліба!
І як по-іншому виступала друга! Яким радісним видивом була вона пригніченому серцеві! Прекрасна постать, велична поведінка — все показувало в ній доньку свободи. Почуття власної гідності надавало їй статечності без пихи, вбрання личило їй, воно облягало всі її члени, не заважаючи ході, і рясні фалди тканин, як тисячократна луна, коливалися в такт рухам цієї богині. Який контраст! І на чий бік прихилилось моє серце, ти можеш легко догадатись. Я постарався також, щоб мою музу і зовні зробити видочною. Корони і кинджали, кайдани і маски, що залишились від попередників,— все було приділене їй. Суперечка була палка, промови обох персон — це небо і земля, бо хіба ж у чотирнадцять років можна інакше малювати, як не контрастами чорного й білого. Стара говорила так, як личить говорити скнарі, що тремтить за кожен гріш, а друга — як особа, що дарує царства! Погрози й попередження старої були знехтувані, до обіцяних від неї багатств я вже обернувся спиною. Знедолений, голий, я віддався музі, яка накинула на мене золоте покривало, щоб прикрити мою голизну.
— Якби я знав,— покликнув він, міцно пригортаючи до себе Маріану,— що з'явиться зовсім інше, любіше божество, щоб підтримати мене в моїх намірах, щоб това-ришити мені в дорозі, який прекрасний напрямок прийняла б моя поема і який цікавий був би її кінець! Одначе в твоїх обіймах знаходжу я не поему, а правду життя. То будемо ж свідомо уживати солодкого щастя!
Міцні його обійми та схвильований голос збудили Маріану. Вона пестощами намагалась приховати своє збентеження, бо жодного словечка не чула з останньої частини його розповіді. Залишається тільки побажати, щоб наш герой у майбутньому знайшов для своїх улюблених оповідок уважпіших слухачів.
Розділ де в'я т и й
Так проводив Вільгельм свої ночі в утіхах щирого кохання, а дні — в дожиданні нових блаженних годин. Вже в той час, коли прагнення і надія тільки вабили його до Маріани, він почував, наче знову на світ народився, почував, що стає іншим, а тепер же він поєднався з нею, задоволення своїх жадань стало звабливою звичкою. Серцем він прагнув ушляхетнити предмет своєї пристрасті, духом — піднести укохану дівчину вкупі з собою. Навіть у найкоротшій розлуці він тільки й думав про неї. Коли раніш вона була йому лише потрібна, то тепер він почував її, як невід'ємну частку самого себе, бо прив'язався до пеї всіма фібрамп людської натури. Його чиста душа відчувала, що вона є половина, ні, більш як половина його самого. Він був їй вдячний і відданий безмежно.