А се вже стали повсюль землю у панів та в тих, хто багатшенький, одбирать. І прийшов до Кузьми Борис Говоруха і каже: "Кузьмо Несторовичу! Хоч і дім у тебе як писанка, на все село дім, а бідняк ти бідняком, тольки руки твої золоті — багатство твоє. Іди до нас у комітетчики, бо такі люди новій власті потрібні. Іди в комітетчики, будемо землю ділити по справедливості, будемо одбирать награбоване". А Кузьма, син Семирозума, йому й одвічає: "Свого не віддам, бо цими ось руками зароблено тяжко. Але й чужого я не візьму, бо чужим куснем ще ніхто ситий не був. А власть вайла — вона тольки на злість, помсту й силу надіється і нічого доброго не дасть людям, а дасть тольки нове горе". — "Ти ж, Кузьмо Несторовичу, не в Марусини під спідницею усі ці годи сидів, а світу набачився і знаєш, який бардак на землі нашій зробився, — казав гість. — Через теє і власть більшовики узяли, щоб людякам лад дати і луччую жисть. А без кулака міцного, без штика і картечі як той лад ладнать?" — "Кожному треба по совісті жить, як душа його підказує, бо в душі усе записано, і тади тольки буде лад між людяк і жисть луччей стане". — "Гомониш ти словами дня учорашнього, Кузьмо Несторовичу. Конєшно, совість — у кожного є, і в пана Журавського, і в Колумбета чи П'явки, і в мене. Тольки ж підкладка в тої совісті різна— класова підкладка… А душу ми, більшовики, скоро декретом одмінимо, як пережиток старого режиму!.." — грюкнув Говоруха дверми, і болем йон не заходив до Кузьми. Це сама Марусина мені розказувала, як жива вона ще була.
А як не було ще Кузьми в Пакулі, а був він у божевільні, припливли до Уляни Несторки люди з села Козероги, що за лугами сиволозькими, за Чорним лісом. Припливли вони і кажуть: "Гомонка котить між людяк, од села до села, що ти, тітко, щось знаєш, на три метри крізь землю бачиш. Дак поворожи нам на коней, бо троє коней наших уночі вкраде-ііо". Кинула Уляна карти, але німі були карти. І мовила вона до людей з Козерогів: "Приходьте завтра. Бо добре сховано коней ваших". І вийшла Уляна опівночі на Крукову гору, І розмовляла з вітром, як із людиною, а дув вітер із сівера.
Так-бо, так-бо людяки бальбочуть.
І казав їй вітер, а вона уранці людям із села Козероги його слова переказала: "Єстяка між Замглаєм і Чорним лісом болотина, Чорним ручаєм оперезана. На тім бузгора-ці — ваші коні, спутані, пасуться. І той, хто їх вкрав, прийде по коней ночі нинішньої. Але не вбивайте його, не беріть гріха на душу, а приведіть перед очі мої. А як мене не послухаєтеся, буде вам хужей".
І послухалися люди з Козерогів Уляну Несторку, не забили до смерті конокрада, як водилося досі, а привели його на хутір, до двору Уляниного.
А се ж бо йон і був, Демид, молодній син Мартина Волохача, Вовком здавна прозваного. Се йон по коні на болотину, за Чорний ручай прийшов.
Водилося, водилося сеє за ним і ранєй, люди знали, тольки не попадався досюль. Змалку прозивали його Вовчарем за норов його лихий.
Од кореня се, од кореня…
Мартин Волохач і правда найболєй з усіх дєток своїх до його душею хилився, по Мринах із Сидорами попоїздив, покуль відстрочки йому добився, щоб на війну не взяли…
А як привели люди з Козерогів Демида, Вовчарем змалку прозваного, до двору Уляни Несторки, і Мартин прийшов. Упав Мартин на коліна перед Уляною і заплакав: "Багато зла я робив тобі, Уляно, а тепер щастя моє батьківське — у волі твоїй". А Демид, син його, чорний від побоїв, очей од землі не одривав. І мовила Уляна Несторка, зирячи повз Мартина, що колінкував перед нею: "Не суддя я сину твоєму, хай люди судять його".
І зібралися мужики пакульські, і одягли хомута на Демида, сина Мартинового, і впрягли до плуга, і орали ним вигон, батогами по плечах постьогуючи. І хоч здоровань був Демид, ніхто з ним у селі не міг силою потягатися, коня на спір піднімав, а скоро пристав він у борозні: вигон досі ніким не орався, і земля наприкінці літа була наче камінь. Тоді припрягли в плуга й Мартина Волохача, аби спокутував батьківську провину, що син красти навчився, а не роботу робить. І дивилася на Мартина Волохача та сина його Демида, як вони орали вигон, Уляна Несторка з дворища свого сухими очима.
Три борозни вони проорали, а тоді відпустили їх люди.
А серед зими зібрався сход сільський, щоб землю багатирів ділить. Кликали й Кузьму, сина Семирозумового, але не пішов Кузьма до зборні, бо корова телилася. Тяжко корова телилася, і голосила Марусина над коровою, як над покійником. Заходила до хліва Уляна, штовхала корову пучками в перенісся, примовляла: "Господи, поможи се теля зродить, як ти сам, Боже, велів". Але не помагалося. Страждала корова, стогнучи, наче людина, і Кузьма страждав разом з нею. Аж по обіді з'явилося на світ теля, крупне, опецькувате. Зітхнула корова легко, і Кузьмі розвидніло. Як заносив теля до хати, постукав мокрим ще телячим лобиком об причілок, щоб гладке росло, і сунув йому до рота соломину, аби паші не перебирало. Робив, як мати навчала, як споконвіку людьми робилося.
Аж тепер, з ночі ж бо біля корови сидів, вийшов на ґанок, люльку розкурив. І земля, і хати та дерева, і низьке хмаристе небо — усе було в білому, наче на смерть вбралося. І бігли діти вигоном по містку через Білорічицю, повз двір Семирозумів до воріт Мартина Волохача, стукали в глухі дошки, гукали через високий тин: "Тітко, тітко, вашого дядька і дядька Демида з іншими дядьками у Глинище повели, стрілять будуть!.." Вибігла з хати Мартишка, розпатлана, в самій кофті, і побігла вона полем засніженим у бік Вишневої гори, у підніжжі якої — Глинище, побігла вона з криком плачним: "Ой людяки, та що ж ви такоє задумали! Се ж бо — мої родненькі, се ж бо — мої кровиночки!"
Висипав Кузьма присок з люльки на білий сніг, сів охляп на кобилу і погнав Русалку навздогін Мартинисі, а Марусина кричала з ґанку услід йому, щоб не ліз, куди його не просять, не шукав біди на свою голову і на голови дітей своїх. А як обігнув Кузьма гору Вишневу, побачив з узвишшя: понуро бреде гуртик людський до Глинища, а півколом за ним—ланцюг людей з гвинтівками навпереваги. Від села, від хуторів на Болотниці та Муравиці жінки і діти бігли, голосячи. І здавалися люди з узвишшя, серед поля білого — мурахами, і дивувався Кузьма, син Семирозума, малості їх, з. ще більш дивувався силі їхньої ненависті й любові їхньої.