І мовив Кузьма, син Семирозума, так: "Ми усі, і німці, і ми, — безумці. Навіщо, в ім'я чого убиваємо ми один одного і землю нівечимо? Так мені одкрилося сьогодні, і відтепер я не візьму зброю до рук, я своє одвоював". Випустив він гвинтівку з рук, і упала гвинтівка з гуркотом залізним до ніг полковника. "Який агітатор наковбасив його дурну башку цими ідейками?! Що діється у вашій роті?!" — повернувся до ротного полковник. Покірно виправдовувався ротний: "Винуватий, ваше високоблагородіє, але досі нічого такого за ним не спостерігалося, зразковий солдат, Гергіївський кавалер, а сміття в голові його — од контузії".
А Кузьмі здавалося, що не з ним це усе відбувається, з кимось іншим. А сам він з неба ранкового крізь бетонову кришу бліндажа на розлюченого полковника дивиться, і смішний був полковник в обмеженості своїй та погорді. І мовив Кузьма, син Семирозума: "Ні, не од контузії сеє, пане полковнику, а од совісті моєї, що пробудилася". Полковник різким помахом руки ударив його в обличчя: "Зараз же, бидло, підніми гвинтівку, бо накажу застрелити, яко пса!" Але стояв непорушно Кузьма, син Семирозума, ні болю, ні злості не відчуваючи, а кров скрапувала з розбитих вуст на дощату долівку бліндажа. Полковник повернувся до столу і мовив стомлено, у карти зирячи: "У госпіталь його! А якщо там не вилікують од дурості, зірвати погони — і під суд! Бо він вам усю роту розпоганить. Учора в сусідньому полку солдати відмовилися зайнять позиції для атаки і наступать…"
А як лежав Кузьма Терпило у військовому госпіталі, прийшов до нього зі штабу священик, аби навернути солдата на розсудливість. І запитав священик у Кузьми: "Чи віруєш ти, сину, у Господа нашого єдиного, як годиться істинному християнинові?" А вже минуло днів чимало після ночі його на бойовиську, і було чоло Кузьми пооране зморшками од дум болісних, ї відповів Кузьма, син Семирозума, так: "Заздрю я, отче, людям, які безоглядно вірують. Бо можуть вони сумніви свої і болесті душевні у вірі втопити, як у вині. Але сам я уже не вірю, як досюль вірив". — "Що ж підірвало віру твою, од батька й матері з молоком усмоктану?" — "Як розвидніло мені тої ночі, на полі бою, гукав я до Господа, ради питаючи. Але мовчав він, наче німий, залишивши мене з криком моїм болісним напризволяще. А побачив я тої ночі, як багато зла у світі. Страждає тяжко і людина, і скотина, і комаха, і травиця та дерево, усе живе страждає. Сотряслася моя душа од усвідомлення того великого страждання, відчутого так, наче на самого себе раптом перебрав усі муки світу. А якщо Бог всемогутній, то як він зло такеє у світу допустив і змирився з ним?" — "Тяжко, сину, без віри жити, тяжко і на землі, а ще тяжче прийдеться тобі на тім світі, бо…" — "А я — вірую, отче! — гаряче заперечив священикові Кузьма, син Семирозума. — Вірую у душу людськую! Як помирав я на полі бою, тьма була на землі і на небі, і тільки в душі моїй вогник живий не погас. І вийшов той вогник з тіла мого, і поплив опукою-блискав-кою до вогню правічного, що усе суще творить. І душа кожної живої істоти, і людини, і тварини, і рослини — од вогню того. Краплі його летять на землю, наче зорі, вселяються в тіла земні, а по смерті тіла — знову у небеса вертають…." — "Поганське зілля ти, ось хто! — розгнівався священик. — І водить тебе по манівцях духу сам ворог роду християнського. Бо і дитяті нерозумному відомо нині, бо так у книгах святих написано: лише в людині — жива душа, і від Бога вона, а не від вогню, тобою придуманого!"
І залишив священик Кузьму Терпила наодинці з думами його.
А як підлікували в госпіталі тіло Кузьми Терпила, узялися душу його лікувати. І запитали в Кузьми, чи згоден він і далі воювати з німцями. Але повторив Кузьма, що вже не раз казав: не візьме він гвинтівку до рук, бо убивати іншу людину, хоч і язика чужого, се — божевілля, душі ж бо усіх людей і усіх тварин та рослин на землі — краплі вогню живого, з якого світ сотворено. І як не намагалися чини військові переконати його, що Бог сотворив світ, а не вогонь бісовський, ним придуманий, одказував Кузьма: "Чи є Бог, чи нема, не знаю, не бачив і не чув, і не озвався йон, коли я покликував до нього на полі смерті. А сонце — його кожного ранку бачу, коли сходить, і кожного вечора, як заходить воно, і є життя доти, доки сонце є. А як узимку сонце вихолодає, то й жисть на землі уповільнює хід свій, а напровесні знову усе оживає. Бо сонце — се лице вогню всетворящого, і усі ми на землі, од мурашки до людини, — рідні дєтки його". І розповідав Кузьма кожному, хто слухати хотів, як відкрилася йому таїна світу — пам'ятної ночі, на полі бою.
І розпорядився військовий прокурор одвезти Кузьму до Києва, в психіатричну лікарню, аби рішили лікарі, чи підсудний він. Зачинилися за ним двері, залізом ковані, з гуркотом тюремним, і небо крізь віконце в клітину було, бо — грати. Дивувався Кузьма, скільки люду в цих стінах гибіє, і жоден не був на іншого маячнею своєю схожий. Один мав себе за снаряда артилерійського і гукав на всю палату, щоб по кутках ховалися, бо зараз розірветься. Інший цілоденно марширував між ліжок і кожному ліжкові честь оддавав. Ще один признавався таємно, що він — німецький імператор Вільгельм, а тут, у лікарні, він, бо Англія вимагає його видачі, щоб повісити, тільки ж цар російський хоче зберегти життя йому. Усе було як у тому, справжньому, світі, лише відбите у велетенському дзеркалі, і через те усе було ніби навпаки. Але кожен тут мав себе за дужого, а сусіду свого — за душевно хворого. І як починав Кузьма казати про вогонь творящий, краплі якого — душі людей, тварин та рослин, сусіди по палаті крутили пальцями біля скроні і вказували на нього: ось, божевільний. І уперше засумнівався в самім собі Кузьма: а чи й справді він — сповна розуму? І волів він більше слухати, аніж говорити.
І почали його показувати лікарям. Але й лікарям тепер Кузьма душі своєї не відкривав. І лише професорові він довірявся, коли приводили до нього в кабінет, бо професор мав очі добрі та уважні, і душа в тих очах світилася. І розповів Кузьма професорові, що сталося з ним на полі бою і як душа його після тої ночі перемінилася. І полюбляв Кузьма розмовляти з професором, а професор — з Кузьмою.