На дні скрині лежала копія прохання сотника Олімпія Журавського на височайше ім’я. Сотник присягався, що "не родимець я малоросійський, а рід Журавських початок свій благородний має від польських шляхтичів; прапрадід наш, виходець з Польщі, був у Києві рейментарем, а тільки королівський вид у давніх роках, у київську морову пошесть, невідомо де подівся…" Стараннями столичного родича Олімпій Журавський пожалуваний був у потомствені дворяни, за "ревність та прилежність" одержав чин титулярного радника, у ранзі сухопутного капітана і нагороджений маєтністю. Син Олімпія Журавського уже служив при штабі самого фельдмаршала, мріяв про ад'ютантство, часто бував перед лицем його високості і прикладався до руки його, виконуючи письмові настанови свого батька. Завершив службу у чині майора російського полку і вписаний уже був не до шостої і не до п'ятої, а до четвертої книги дворянства як нащадок роду, чиє походження і герб були королями Речі Посполитої потверджені. А Олімпій прожив до дев'яноста двох літ, на восьмім десятку одружився вдруге, з жінкою "простого стану", мав дітей од неї і переписав на них частину грунтів з млинами, винницею, садами та хутором. По смерті батька відставний майор наїхав з людьми своїми на двір покійного і, забивши вдову у ручні та ножні скрипиці, тримав під міцним караулом, бив батогами, допитуючись грошей і коштовностей. Вдова поскаржилася до генеральної канцелярії, і тяжба тяглася ще літ з десяток, поки не вмер сам відставний майор, і ріка пристрастей людських потроху зміліла, залишивши паперовий слід на дні родинної скрині.
І шпурнув Опанас папери туди ж, де вони півтораста літ лежали, на дно скрині. І не став їх читати далі, і ніч наступну не спав, і Уляни до себе у спальню не кликав, а проходив до світа з кутка в куток кабінету. Чи знав покійний батько про той архів у скрині? Певно, що знав, не міг не знати, ціле життя його проминуло в помісті. Навіщо ж вигадував він героїчні казки про давній рід Журавських для дочок своїх і сина? Чому не казав гіркої правди — хто ми і звідки ми? Можливо, його, Опанасове, життя склалося б інакше і не падав би він низькоуклінно до ніг монарших, коли б не жила в душі ця — остання—ілюзія про славний рід Журавських, що його нема кому продовжити, окрім нього, єдиного сина}! Але десь під ранок Опанас заспокоївся і вже виправдовував батька: хіба він сам, якщо колись матиме дітей, розповість їм правду? Ні. Бо все, про що дізнався з давніх паперів, це несуттєві окремішності, яких повно у геральдичному гіллі будь-якого роду. А поза цими окремішностями ще є ідея дворянського роду Журавських, роду, який півтораста літ тому укорінився в Пакулі, зібрав тутешній люд до гурту, дав лад грунтам і водам, лісам і лукам, розпростер своє могутнє гілля над Краєм, вистояв супроти вітрів історії, не лише смокчучи сили із землі, а й землю захищаючи. Придуманий ним образ могутнього дуба, що символізує їхній рід (з чого дуб виростає — хіба не з нікчемного жолудя?), тішив душу і вертав спокій.
А вранці він наказав розпалити вогнище в саду, за будинком, власноруч виніс скриню із давнім убранням і давніми паперами, власноруч кинув у вогонь. Полум'я багаторуко обійняло скриню, ніби тільки й чекало на цю данину богові вогню, богові вічності; сухе, поїдене шашелем дерево миттю зайнялося, полум'я проникло всередину, де ганчір'я і папери, вогонь сповістив про свою перемогу стовпом густого, кошлатого диму, і невдовзі самі залізні обручі, що оковували скриню, чорно зміїлися на попелищі.
"Хай ніхто з моїх дітей, онуків і правнуків не переживе того, що пережив я, читаючи ці давні папери про свій рід, ці свідки часу, коли, як писав мудрий старець Сковорода, людина людині звіром була", — втішливо думав Опанас, а до Уляни мовив: "Мотлоху минулого слід вчасно позбуватися в ім'я майбутнього, хіба не так?" Уляна мовчала, бо не розуміла пана. Втім, що вона, жінка "простого стану", як писалося у спалених щойно паперах, могла розуміти в таких складних речах? Удень він уже нудився біля Уляни. Часом інтелігентна душа його потребує співрозмовника, а де він, співрозмовник? Якщо ж Уляна і розуміла дещицю в речах приземлених, житейських, то мала власну думку і не відступала. Не сперечалася, правда, з паном, але й не погоджувалася. Ця хлопська впертість, подумав Опанас. І ще він подумав не без озлоблення: "Скільки вовка не годуй, він все одно у ліс дивиться. Так і Уляна. І такі всі вони, сільські. Ніби в тому є моя особиста провина, що мої преславні предки видурювали у їхніх предків землю, міняли їх на псів і батожили в стайнях за найменшу провину. Усі гріхи своїх предків я кинув у вогонь і спалив привселюдно. Я починаю нове життя на попелищі. Я доведу своїм сестрам-ідеалісткам і всім, кому нетерпеливиться повернути Історію одним силовим прийомом, що історична ненависть — вигадка революціонерів. У земстві я засідатиму нарівні з колишнім кріпаком, що його мій батько виміняв на пса". Думок було багато, але вони одна одній суперечили, мали надто великі одмінності, щоб викласти з них стіну і відгородитися тою стіною від сестриних докорів, від докорів власного сумління, відгородитися — і жить. Але він не теоретик, не книжковий черв'як і ніколи не жив книжно. Тож і нині, започатковуючи нову історію роду свого, він житиме, а не длубатиметься, як сестри його, в чужоземних філософіях.
І приїхав пан Журавський до церкви у Великодню ніч, і люди, що чекали на Благовіст, розступилися, подивовані, що молодий пан з ними у цю урочисту мить, бо минулого року не був він на всеношній. І в шелесті людських голосів, що знявся під склепінням церкви, Опанасові вчувалося всенародне схвалення його вчинку. А коли задзвонили у дзвони, запалили свічки, підняли хоругви та ікони і рушили навколо храму, тремке, солодке почування спільності своєї з народом пойняло його. І заспівала півча "Христос воскрес!", і відлунило зоряне склепіння небес, і співав пан Журавський з усіма, і хрестився самозабутньо, і було йому добре: воскресав не лише Христос, воскресав і він сам — для життя нового. І був ранок, теплий, погожий, цього року пізня Паска. Земля, вода, небо — все дихало весною, воскресінням, добром, братством людей, духовним розквітом. "Воістину воскрес, воістину воскрес!" — залюблено у світ, у Пакуль, у людей повторював Опанас, пішки вертаючи з церкви. Вищебечували птахи, сонце зійшло молоде, барвисте, святкове. Уляна уже все приготувала в конторі економії, щоб розговітися, як і розпорядився він. Усі, хто працював у економії, від старости до сторожа, і хто прислужував у поміщицькому домі,— усі стояли довкола столів, очікуючи на прихід пана. І він з усіма христосувався по-братському, і давно йому не було так добре, благосно. А в церкві дзвонили у всі дзвони, віщуючи народження нового, воскреслого для добра світу.