І ніхто його так не любив ні до того, ні після, і все своє життя вій згадуватиме ту їхню першу ніч, хоч буде ще багато ночей, ї згадуватиме в холодних, обережних обіймах єдиної баронесової дочки з її прибутковими будинками у Києві, з її лугами і чорноземами, з її досконалою французькою, набутою у Смольному інституті благородних дівчат, ї Уляну ніхто так не любив досі, Нестор з нею був надто стриманий опісля їхньої першої стрічі в Страхоліссі, і радощі земного кохання вона відкрила для себе уперше.
А ще пам'ятна їм обом була та перша ніч любощів, бо вовки підійшли під самісінький дім і до ранку погрозливо гули в саду, за сніговими заметами, і тулилася злякана Уляна до Опанаса. Уранці, коли пан вийшов у їдальню пити чай, ключниця звично стояла біля крісла його, наче й не було ночі. І мовив Опанас: "Сідай, Уляно, до столу і пий чай зі мною, і обідай зі мною, відтепер ти мені не чужа". І сіла вона до столу, і відтоді пила чай і обідала за одним столом з паном, коли гостей не було в домі. І ще сказав Опанас: "Куплю я хату твою на хуторі для економії, а ти з дітьми та матір'ю переселяйся у флігель", ї мовила йому на те Уляна: "Дітей я заберу у флігель, а хати не продам, бо поки маю свій куток — я вільна. І ще повернуся я на хутір, бо я лише одна з квіток, яку ви, Опанасе Михайловичу, зірвали мимохідь, а ви людина молода, і попереду у вас ще багато таких квітів буде". І хоч заперечував Опанас гаряче, але потай дивувався правдивості Уляниних слів.
І сталося тої зими, що поїхав пан Журавський легкими саньми, без візника, у Мохнатин по господарству і мав того ж дня повернутися. Звечоріло, а не було пана. І ходила Уляна з кімнати в кімнату, місця собі не знаходячи, бо тривожилася. А як стало у глупу ніч заходити, вхопила зі стіни рушницю пайову, кинулася на стайню, розбудила конюха. Запрягли вони коні і поїхали по дорозі. І вела та дорога через Страхолісся, повз Русалчине озеро, за болото Чортове. Ще на узліссі вчули вовче виття. Схарапудилися коні, конюх радив повернутися в село, заночував, мовляв, пан у Мохнатині, загуляв у тамтешнього господаря. Але вхопила віжки Уляна, нокнула на коней, і скорилися їй коні, помчали щодуху. А як наближалися до Русалчиного озера, побачила Уляна у білому місячному мареві перекинуті сани, розтерзаного коня і вовчу тічку кружкома, довкола дуба. І почувся з вершини дерева хриплий голос пана Опанаса: "Е-ге-гей, люди! Я ту-у-т!" Порвався вовчий зашморг навколо дуба, і метнулася тічка до прибульців. Попереду чвалав пащекуватий вовчище. Стрелила в нього з рушниці Уляна і вцілила. Крутнувся вовк, покотився по снігу, бризкаючи кров'ю, відтак поволік своє тіло у хащі. І тічка розсипалася по лісу. І довго не чути було про вовків у Страхоліссі, поблизу Пакуля, аж до війни з японцями. А в селі балакали, що Мартина Волохача підстрелено, лежма лежить у хаті, на люди не з'являється, і баба Мокрина його виходжує травами та заговорами своїми. А як з'явився він на люди вже під весну, через усю щоку рубець червонів.
Ой і страшний рубець, як печать Каїнова!
Дак то ж, гомонять, Уляна Несторка його і припечатала з Опанасової рушниці.
Таке балакаєш — у вовка стріляла, а в живу людяку влучила!
Дак який він людяка, калі у вовка перекидався і мстив Уляні, що любить його не хотіла.
Вовкулака є вовкулака, од тих пір усі Волохачі Вовками прозиваються.
Добра ж і Уляна, як яна за тим Мартином калісь і світу Божого не бачила, а тади до пана під крило побігла.
Дак йон же перший на жирніший шматок Уляну проміняв, яна і не простила.
Опісля нічної пригоди в Страхоліссі зліг Опанас і надовго. Привезли лікаря з Мрина, лікар усіляких порошків навиписував, але не допомогли порошки. Вогнем горів хворий, і кістки ломило. І стала його Уляна виходжувати, як Нестор колись навчав, напарами з трав та зігрівальними компресами. Ходила, як за малою дитиною. І почав пан видужувати, але на ноги не ставав, відхолодив ноги, коли на дубі од вовків рятувався. Натопила Уляна піч у флігелі, де з дітьми тепер жила, вистелила піч соломою гречаною, і вигрівався Опанас у печі. І відчув він знову ноги, як живі, а скоро й ходити став. Як уперше вийшов у їдальню до чаю без допомоги Уляниної, опустився в крісло і заплакав з радощів, бо вже був геть зневірився і помирать зібрався. І дякував він Уляні, що порятувала від смерті, і присягався ніколи не забути добро її. Посміхалася на ту панську мову Уляна і казала до Опанаса: "Забудете, пане, не присягайтеся, не гнівіть Бога. Бо така вже вдача людська — пам'ятати добро, допоки людяці погано, а як розвидниться в житті її, де й пам’ять та дівалася… А вельми це у панській вдачі. Дякувати ж не мені мусите, а покійному чоловікові моєму Нестору, якого люди Семирозумом прозвали. Се йон навчав мене, як людяк од усіляких напастей рятувать. Бо прожив йон довге життя, а може і не одне, і з Богом на небі, біля хатини його, як ось я з вами, розмовляв". Засміявся на ту її мову пан Журавський: "Небо — це туман, Уляно, та повітря, і більше нічого, і нема як там хатині Божій буть". — "Може, справді небо, яке ми бачимо, туман та повітря, ви людяка вчена, вам, пане, краще знать. Але є ще одне небо — воно в душі нашій, так покійний Нестор казав, і я кажу". І дивувався Опанас глибині слів її.
Як пішло панові на поправку, багато й захоплено говорив він до Уляни про задумки свої по господарству: "Без ліку ідей з явилося у нас в останні десятиріччя, та мало практичних робітників. Учена молодь — одні в тюрми, за ідеї, в чужих розумів позичені, інші — в чиновники, а землю і мужика залишили напризволяще. Я не кажу, що в тюрмі чи на засланні, як мої сестри, як товариші мої колишні, мед. І хоч я переріс ілюзії молодості, проте ідеаліст, страдників духу шаную. Тільки ж хай і вони шанують тих, хто не очікує майбутньої манни небесної, яку ідеалісти обіцяють народові, а вже сьогодні прагнуть нагодувати мужика хлібом не із солом якого борошна, а з борошна пшеничного та житнього. Хіба б не легше було мені величатися за яким-небудь канцелярським столом у Петербурзі чи Києві, обідати в рестораціях із шампанським та ікрою на щедрі посадові асигнації? Але я, можна сказати, пожертвував благами земними в ім'я ідеї економічного прогресу на селі, прирік себе на самотнє сидіння в цій глушині, в цих снігах, в цьому болоті, аби довести усім їм, що і за нинішніх суспільних умов можна робити добро, якщо не боятися практичної роботи".