Із Пакуля, з отієї знаменитої місцини, де у давню давнину чорт ногу зламав, і простелив письменник чорнильні сліди днів минулих і сучасних. Багато напридумував, нафантазував, бо змалечку "купався" в уяві, ширяв над своїм Краєм на крилах фантазії, оживлював довколишній світ, перевтілював, наділяв магією перетворення. "Коли світ розчаровував мене, я конструював світ заново…" — зізнається Володимир Дрозд у веселій автобіографії "Як я народився". Там уперше з'явиться і хмількуватий пакульський коваль Гнатко Копитович, який баляндрасив — "сипав, ніби з бездонного мішка, небилицями". Згодом В. Дрозд "вислухає" з вуст коваля Гнатка Копитовича в'язку небилиць із давньої української минувшини. Лише невеличка низка їх, названа "Замглаєм", змогла бути опублікована на початку 70-х. Втім, уже у наші, непідцензурні, часи книжка "Пакульські небилиці", набрана, чудово оформлена, уже п'ять років лежить у видавництві "Веселка", чекає чи спонсора, чи державної уваги. Ось так, ще в 70-ті роки, вирушила у світ широкий наша химерна проза. Як і твори нинішніх молодих, проза В. Дрозда початку 70-х (частково — знаменитий роман "Катастрофа", повісті "Ирій", "Замглай") геть модернова, але, на відміну від нинішніх молодих, вона базувалася на народному підґрунті, на реалізації у літературному слові метафор і своєрідного парадоксального мислення давніх українських небилиць. До речі, п'ять довгих і тяжких для письменника років ішли до читача ці повісті (більше десятка видавничих рецензій!) і прийшли у геть обскубаному редакторами-цензорами вигляді, і тільки уже у двотомнику вибраного (1989 рік) "Ирій" уперше видрукувано у первісному варіанті…
Той, хто відкриє "Книгу доль і днів минущих" під загальною назвою "Листя землі", точніше — її перший том, одразу ж побачить карту Краю, у центрі якого — Пакуль, а навколо усі описані в новелі "Як я народився", у повістях "Замглай" та "Ирій", у широкознаному і багатостраждальному романі "Вовкулака" (майже 20 років "вилежування" у шухляді письменника), у багатьох інших творах болота, річечки, шляхи, ліси, озера — той виразний і химерний світ Семирозума-Дрозда, в якому не відчуєш, не намацаєш літературного шва — настільки він видається реальним, Реальне та уявне зрощені завдяки таланту письменника органічно, і не відчути, де голос автора, а де голоси людей-страдників, людей — народних апостолів. Передусім ця книга доль людських реальна, вирощена на жорстокій, об'єктивній — із голосів душ людських — правді історичного буття українського народу. Складається враження, що В.Дрозд лише оживив ці голоси, озвучив і передав у безсмертя. Як на мене, Край Пакуля і його близьких та далеких околиць більш реальний, аніж, скажімо, Йокнапатофа В. Фолкнера. Вистражданий він не одним родом, не одним поколінням: за кожним озерцем, болітцем, за кожною річечкою, стежкою "причаїлася" чиясь доля і молить-благає виповісти страждання її душі. "І е мова душі людської, і розуміть її іншому ще важче, аніж мову тварин, рослин, птахів і землі. Але тільки тоді і станемо людьми, як урозуміємо", — заповідав Нестор Семирозум, який володів даром чути мову землі, провидіти долю людини, життя її душі. Йому ж Бог, коли Нестор був ще живим у Нього на небі, сказав: "Зостанешся оком моїм і вухом моїм у Краї опісля літ своїх земних, скольки тобі одведено, і будеш ти судом моїм у ділах людяцьких, і йтимеш крізь час і простір, допоки рішишся змінити хоч на йоту щось у вертепі земнім".
І залишився по смерті тіла свого Нестор Семирозум душею свого Краю, і спостерігав за долями односельців, передбачав їхні долі, остерігав, тужив за померлими душами і радів, коли бачив, що живе душа людська, бо є добро у цій душі, і навчав: "Поки є душа — є людина, а поки є людина — є світ білий". Та наважився Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, постати супроти законів вертепу земного, бо побачив, що може обірватися жива нитка його роду. І одвернув він свій зір від карти Краю, простеленої на віки, коли побачив, що смерть заглянула у очі його онука Несторка. Узяв він дитя на долоню свою і переніс від смерті до життя — поклав онука на ґанок своєї хати і навіяв своїй дружині Уляні. аби вона продовжила життя гілці їхнього роду. Душа Семирозума поверталася із Землі до Бога, усвідомивши, що, допоки на Землі життя тлітиме, доти люди бунтуватимуть супроти велінь богів земних і небесних, бо у людській природі прагнути чогось нового, йти і помилятися, ходити по колу, вертатися і знову рухатися далі, перебрідати через вогняні ріки часу. Півсвіту перебрів Гаврило Латка, пориваючись досягти казкового острова — Землі Горіхової, де не треба ані орати, ані сіяти, ані жаги не треба. Бо у тій Землі Горіховій ростуть велетенські горіхи — "розколеш горіх, а в горісі борошно біле і наїдки-напитки, які тольки душа побажає". І нема там ані поміщиків, ані станового, ані старшини, і кожен живе як йому заманеться, кожен собі пан. Уявляв себе Гаврило Латка новітнім Мойсеєм, якому судилося Божим провидінням вивести пакульський народ до країни блаженної. Та не послухалися його зазивань люди пакульські, не перейнялися його фанатичною вірою і нестримною жагою досягти Горіхової Землі. Тоді Гаврило Латка супроти волі своєї матері та дружини Параски посадив на воза рідню і рушив шукати землю нову і небо нове.
Нічим не відрізняється ця багатовікова людська мрія, ця химерна ілюзія, ця утопія про райське життя на землі від соціалістичних утопій, які народжувалися в уяві Томаса Мора, Кампанелли, Сен-Сімона, Оуена, Дідро, аж до новітніх творців соціальних ілюзій. Пакульський селянин Гаврило Латка у жертву своїм фантастичним ілюзіям віддає свою матір, дружину, п'ятеро дочок і сина, революціонери-більшовики заради намисленого ними щасливого життя майбутніх поколінь принесли у жертву соціалістичній доктрині мільйони людей, викликали руйнівну силу стихійного бунту і помсти, і ця жорстока стихія темних народних мас, разючі картини якої малює Володимир Дрозд, інспірована фанатичними демагогами, змела із лиця землі багатші й освіченіші верстви і самих натхненників цієї кривавої вакханалії.