А незадовго до Покрови постукали серед ночі у вікно до Уляни. Стукали, наче шкреблися, обережно, і зрозуміла Уляна, що це ще не ті гості, які по Кузьму прийдуть скоро, аби забрати його навік і од дєтви його, і від жінки його, і од неї, матері. І запитала вона теж стиха, через поріг, прохиливши сінешні двері: "Хто там?" Бо це уже син Уляни Дмитро, найменшенький, у батька свого, комісара колишнього, заслуженого перед радянською владою, у Мрині проживав, на агронома навчаючись, і Уляна сама в хатині своїй вікувала. І відповіли з темряви голосом Кузьми: "Се до тебе, мамо, люди здалеку мньовські прийшли, погомоніти хочуть. А до мене сперва постукалися. бо знають мене, як я у них хати пересипав…" А як зайшли до хати люди мньовські, уклонилися з порога, вона вікна хатини завісила і каганчик на комині запалила, зібрала на стіл того-сього, що під руку трапилося, люди здалеку, голодні. А вони лише теплого, із печі, узвару напилися. І стали говорити, по одному, горем своїм ділячись і горе мньовське на неї, Уляну, накидаючи, як вериги тяжкі.
І казав Андрій Юревич до Уляни Семирозумихи так: — Людяка я грамотна, школу закінчив, на землеміра у самім городі Києві вивчився і ось уже десяток літ працюю у Мньові землевпорядником. І районне, і обласне начальство мене знало і належно ставилося як до посадовця районного масштабу і більше. І я завжди пишався і пишаюся з перемоги радянської науки і техніки, особливо у галузі розвитку авіації. І влітку сього, тридцять сьомого, року було здійснено безпосадочний переліт із Москви у США видатних авіаторів Чкалова і Громова, яких з великим тріумфом зустрічала столиця нашої Батьківщини Москва. Усьому цьому я радів і радію і ставлюся з повним розумінням науки і політики на даному етапі. Так що не подумайте, Уляно, що перед вами — якийсь пережитковий елемент, відсталий, начинений забобонами, як свиняча кишка гречаною кашею. Ні, я завжди був у прогресивних лавах і навіть сина свого назвав Георгієм на честь Георгія Димитрова, видатного дипломата і безстрашного комуніста. Але на власні очі бачив я минулої і цієї ночі, як горіла звізда, наче ракета, над вашим Пакулем, над хутором вашим, над вашою хатою, аж покуль не переступили порога, горіла і кликала нас. Хто тую звізду запалив, якісь вищі начальники чи ще вищі сили, що й над ними єстяка, я сього не знаю і знать не хочу, а нас покликано і ми прийшли. Прийшли ми у надії, у наші душі вселяній, що тільки ви і зможете допомогти Мньову нашому, а болєй ніхто. А якщо і ви не поможете, тольки на географічній карті він і залишиться, крапкою, наче мухою посадженою, а людяк уже у Мньові і навколо Мньова не стане, ані старого, ані малого, бо Змій усіх підбере, руками капітана Агаса та його хлопців-енкаведистів. І хоч ще із часу злодійського убивства у Леніграді товариша Кірова усі ми жили у якомусь чеканні лихоліття і кровопролиття, по-справжньому стало страшно у нашому Мньові, коли про Змія ми прочули і капітан Агас із "чорним вороном", автобусом без вікон, з'явився, списавши пакульського Шльому як ворога народу. Тут уже широкий покіс пішов, по усій Мньовщині, і косарів криваворуких побільшало вельми. Дійшло до того, що трьох голів райвиконкому за місяць у нас поміняли і четвертого теж як ворога народу забрали. А вже про головних агрономів, агролісомеліораторів, усяких там замів і завів, нижченьких галіфетчиків — сії усі летіли на енкаведе, як мошки на полум'я свічки, і гинули безповоротно. І райком чистили щотижня, ми не встигали руки піднімать, голосуючи за нових секретарів, а далєй і голосувать не стало кому, бо увесь актив районний підібрали і перейшли на рядових колгоспників. Усе діялося і діється тихо, без повідомлень у газеті, а родичам казали одне: "підозрюється як ворог народу". Потроху Мньов пусткою ставав, особливо — чиновницького люду поменшало, в установах — самі прибиральниці позалишалися, їй-бо. А мене якось що не чіпали, черга, видать, не доходила. Нерви, звісно, грали марш печальний, але я їх у кулаці тримав. Інакше б зробився посміховиськом, як той Костючок, дорожній майстер, що зі страху сам, добровільно у двері енкавеес стукався, щоб забрали, а йому — од ворот поворот, мовляв, ще ти не дозрів, трясися у страсі далєй. Дак йон біля енкавеес, у саду райкомівському, під копицею сіна оселився, там днює і ночує, а в районному відділі НКВС уже — наче за безплатного робітника, куди пошлють. І не тольки із Костючком такеє поробилося. Люди зі страху геть дуріють. У селах уже черга, кому коли до енкавеестів тих їхать, добровільно Змієві у пащеку: я ще не змолотив свою копичку чи картопельку не викопав, то на тім тижні піду, а ти із своїм урожаєм уже впорався, то іди завтра. Розказують, що із Сиберіжі, а одтуль багатенно забрано, через сліпака-лірника, Криласом прозваного, який давненно, ще од Першої Пречисти, у них сидить, бо заборонені владою пісеньки біля собору у Мньові виспівував, дак із Сиберіжі валкою їхали, серед білого дня. наче перший колгоспний урожай везли, і гасло на дузі, кумачем обвитій: "Геть шкідників із колективного поля!" Наче подуріли люди, калічені душами поробилися, од страху перед богами земними, від яких залежить, жити тобі завтра чи ні. А в лісах, шепчуться люди, на кожен роток не накинеш платок, хоч і в страсі повальному, дострілюють, додушують тих, кого Змій пожує та й виплюне, пожує та й виплюне. Отаке-бо, тітко Уляно, діється на світі білому. Погибель для мньовчан настала, усіх Змій виїсть, вигризе, до останньої душі живої, якщо ніхто його не зупинить. А як і чим зупиниш, коли і сам тремтиш не менше, аніж інші навколо? Я, правда, жонку свою з дитям ще опісля Першої Пречистої, як оце все почалося, до батьків її на Одещину відправив, хай уже я мушу, а буде коло мене — і вона Змієві у пащу потрапить як член родини зрадника народу. Ну, жонку відправив до матки її, а сам сиджу в своєму кабінетику у райвиконкомі, мух ловлю і дожидаюся, як віл обуха, коли за мною прийдуть. Аж ось чую — минулої ночі забрали голову колгоспу Сундука із села Пльохова. Ну, мені і холод по спині. Бо у мене з тим Сундуком таке було. Прибігає він якось до мене раненько, переляканий, розв'язує велику хустку, а у хустці — державний акт на землю, загорнений, якого я йому урочисто видав нещодавно. Дивлюся, а на акті — жирнюща пляма. "Осе ось розіклав акта на столі в конторі, сам вийшов у справах. А жонка моя перекусити мені принесла, бо ми ж теперечки по-військовому живемо, з контори і не виходимо, як товариш капітан Агас розпорядилися. А жонка моя недобачає. Дак яна і поставила горщика із смаженею на акта державного… Ой Боже ж мій, пропав я тепер, скажуть — що се я нарошне, що се — шкідництво!" А ще ж пляма — прямісінько на золотому тисненні герба. Здоровий мужичище, а сидить у мене коло столу і плаче. Сварив я Сундука як міг, але таки пожалів його, видав нового акта на землю під спеціальну розписку, а зіпсованого, думаю, завезу на списання у область, коли викличуть на нараду. Згадав я усе сеє і думаю: "Я Сундука пожалів, а Сундук у каталажці мене не пожаліє, викладе усе чисто, як ухоплять його за теє, що у штанях…" Аж так воно і вийшло. Третього, опісля арешту Сундука, дня зазирає до мене у кабінет сержантик із НКВС, він із капітаном Агасом із Мрина приїхав, на підсилення, сеє ми уже знали. Ну, і запитує у мене сержантик: "Ви будете райзем Юревич?" — "Я, — відповідаю. — А що?" Язиком ще якось ворушу, а підвестися назустріч йому не можу, ноги у колінах тремтять, не тримають. "А те, що хочемо знати ми, як це ви антинародний, шкідницький вчинок колишнього голови колгоспу із села Пльохова громадянина Сундука хотіли приховати від пильного ока органів…" Розказав я йому чесно, як воно було, нічого не вигадуючи, і запитую, коли він усе сеє записав і підвівся: "Мені з вами іти?" — "Не спішіть, встигнете…" — лише сказав сержант і вийшов із кабінету. Вийшов він із кабінету, похилитав, бачу, через парк до відділу районного, а я собі думаю: "Увечері приїдуть по мене, рятуй, Боже, душу…" Пішов я ранєй додому, сеє-теє зібрав у торбу, за спину, та у плетеного із лози чемоданчика і, як стемніло, подався городами до Невклі, а там берегами — і в ліс, та аж у Чорний ліс придибав, бо знав я тамочки хатинку, у гущавині, туди ніхто носа ніколи не совав. Підходжу, а хатина так у видолку, земляночка, вважай, лісовики її викопали і накрили, а я сам грибник затятий, колись і надибав на неї. Підходжу, видивляюся, а з димарчика дерев'яного димок куриться. Я трохи в кущах, на листі опалому полежав, коли виходить із хати осьо товариш Мшар, із казанком паруючим, головував він у селищі Замглай, його одним із перших Агас причинив, я думав, що його уже давно і на світі нема. "Здраствуйте, товаришу Мшар!" — гукаю здивовано. А він на мене, як на привиддя яке, дивиться: "Здраствуйте, товаришу райзем Юревич!" — "Як це ви тута, у пущі, опинилися?" — запитую. А товариш Мшар до мене: "А ви — як?" Аж дивлюся, і молодик сей із дверей виглядає, голоси зачувши. Отак ми опинилися втрьох, на відлюдді, у нетрищах непрохідних, наче вовки. Ну, та про сеє, що їм випало пережить, хай вони самі розкажуть, ніч довга, ми тільки під ранок підемо дорогами своїми.