Дак який же йон був хитрющий, сей Костючок, по-вуличному, а з доносом своїм — припізнився. Як у тім анекдоті про трьох сміливців, що радянську владу гудили, а тади — наввипередки, хто першим добіжить до тої вже енкаведухи. Бо сеє усе йон уночі сочинив. уранці ж побіг у органи, з писемцем на ім'я Соломона Соломоновича Шльоми, а вже Шльоми нема і в помині, уже Шльома, Агасом до крові збитий як прихований ворог народу і член сіоністсько-фашистської підпільної організації, у камері на онучах своїх повісився. Тож прийняв його капітан Агас, невиспаний, злий, уже він на повну котушку історію з Криласом розкручував. Усе сеє мені сам Григорій Костюк розказував, Костючок по-вуличному, коли ми з ним на теплій грубці-лежанці партизанили, узимку сорок другого року. Агас лише зирнув на ту його писанину і відро води крижаної на голову Костючкові вилив: "Дорогому товаришеві Шльомі, значить… Для вас він — дорогий, а насправді виявився ворогом народу ваш Шльома. Як це розуміти?.." — "Ну, я туточки і зрозумів, що за минулу ніч повний персональний переворот у районному енкаведе стався, я ж лише знав, що тієї ночі багатьох у Мньові забрано, "чорний ворон" так і снував по вулицях. А я ночами тади не спав, на ґанку сидів, піджидав, коли і за мною приїдуть… — сеє усе сам Костючок мені розповідав. — І зрозумів я ще тої ночі: із Криласом треба поспішать, виявити, так би мовити, партійно-громадську ініціативу, бо якщо я кума свого не посаджу, то він мене по дурості своїй посадить. І тут попався — півником у борщ. Бо слід було б мені того ж дня, по обіді, просигналити, а не через ніч. Я як стояв, так і упав на коліна перед капітаном Агасом. Мовляв, не міг я цього знати, а звертався до старшого лейтенанта Шльоми як до людини посадової, осяяної авторитетом рідних органів, звертався у повній своїй відданості радянській владі і особисто товаришеві Сталіну". Агас дочитав писульку Костючкову і далєй — кривим шилом його: "То ви, виявляється, могли попередити учорашню злісну акцію сліпого негідника на мньовському майдані, а — не зробили цього. Отже, і вн — співучасник контрреволюційної змови!" Ну, тут уже Костючок геть розклеївся, наче спаралізувало його. Розпластався на підлозі, біля ніг капітана, трохи хромовики його не лиже. "Пропав, — думає, — ой пропав навіки. А що ж мої діточки без мене, а що ж моя жіночка?!" Але ще — язиком лепече: "Дорогенький товаришу капітан, мені сам секретар обкому, наш крайовий вождь товариш Маркітан руку тиснув за стаханівську мою діяльність на ниві дорожнього будівництва, і нинішній секретар райкому товариш Уснач мене добре знає і може відрекомендувать із найкращого ідейного боку…" А Костючок ще не знав не відав, то уже й Маркітан загримів, декількома днями раніше, але ще не було в газетах про арешт його, і на Уснача хлопці із енкавеес у кабінеті його уже чекали. Тут капітан Агас посміхнувся, а краще було б ніколи не бачити, як посміхається капітан, скольки годочків минуло, влада помінялася, "Кругом!" нам скомандувала, і ми повернулися та назад бадьоро покрокували, одкуль досі ішли, а я ту посмішку пам'ятаю, ой пам'ятаю. Агас посміхнувся і каже: "Бач, скільки шкідників, найманців фашизму можуть відрекомендувати вас із кращого боку…" У Костючковій голові усе вверх дном перевернулося, бо ще ж люди ці уособлювали для нього радянську владу, і простогнав він: "Дак ви мене арештовуєте?" Невідомість для нього, паралізованого страхом, уже страшнішою видавалася, аніж сам арешт. "Якщо потрібно буде, арештуємо! — твердо пообіцяв капітан. — А поки що — геть відси!" І натиснув на кнопку електричного дзвінка Агас. Дак зайшло до кабінету двоє хлопців у формі, підняли Костючка за руки, за ноги і однесли у сад, там кинувши. І сидів Костючок у саду, під тополею, біля того енкаведе, нікуди не ішов, бо ноги його ще не тримали. Аж тут вийшов із будинку капітан Агас, у готель ішов, перекусити. Костючок і мовить до нього жалібно: "Луччей тепер арештуйте, товаришу капітан, анєй щоночі мені ждати… Хоч і безневинно, але готовий я постраждати для рідної радянської влади, якщо вимагається політичним моментом…" — "Безневинних ми не арештовуємо, громадянине Костюк. — строго, але без озлості, по-батьківськи відповів на те Агас. — А ось за наклепи на органи арештувати можемо, так що притримайте язика. Бо ще не прийшов ваш час. Сокиру у руках тримати можете, не розучилися на керівній роботі?" — "Не лише сокиру, товаришу капітане, а — будь-який струмент, своїми руками, можна сказать, хату собі вибудував!" — похвалився Костючок. "То ідіть по свій струмент, організуйте доставку дощок із лісоскладу і робіть козирки над підвальними вікнами будинку районного відділу НКВС. Щоб у камери до ворогів радянської влади небо і не заглядало!" Тут Костючкові трохи сили додалося, і поплентався він навпростець, через колишній попівський, а тепер райкомівський сад додому по інструменти. А як брів йон через сад, назустріч троє міліціонерів секретаря мньовського райкому Уснача, без шкірянки, з руками за спиною, вели. Уранці, щойно з'явився на роботу, серед білого дня, можна сказать, узяли його.
Відтоді і серед дня у Мньові брали, бо ночі "чорному воронові" не вистачало. Гут і зрозумів посмішку капітана Костючок, і холодним йогом облило його. Кивнув до нього жалібно Уснач, але не відповів на той кивок Костючок, мимо пройшов, із лицем закам'янілим.
Сеє усе сам Костючок мені розказував, і я переказую — задля правдивої історії тих днів страшких.
І вийшов Крилас із двору кума свого Григорія Костюка. переляканого у смерть, і подався вулицями Мньова, ведений синком своїм Тарасом, бо змалечку стежки не бачив. І було йому тяжко на душі, як ніколи досі, бо кум відкрився Криласові ницістю своєю, а він кума за добру людину мав. І не розумів лірник, що із мньовськими людьми діється: наче учаділи вони од диму гіркого, що з боліт навколишніх, торф'яників пересохлих, на місто сизими хмарищами суне. І було місто наче вимерле, лише чиновнички райцентрівські, що поспішали з обіду до канцелярій своїх, шерхотіли об соту парусиновими черевиками. І вже не думав Крилас про храмування, а думав він, із ким живим у цьому мертвому, випаленому сонцем гарячим місті словом перекинутися, аби зрозуміти, що з людьми відбувається. І згадав він про колишнього сиберізького учителя і колишнього червоного партизана Антона Желепу, що тепер у Мньові поживав, школою завідуючи. У давні, ще передреволюційні, часи полюбляв Антон Павлович слухати пісні сліпого музики і гру його на лірі. У вісімнадцятому році, як прийшли у Край німці, пішов Желепа у ліси, воював із німцями, з гетьманцями, з денікінцями, з білополяками, з ким лише не воював, а — живим залишився, так йому велося, так було йому на роду написано. І за великі заслуги підняла його влада нова. Аж до колективізації був він за повітового начальника у Мньові. А як почалася колективізація та розкуркулювати почали, інші начальники потрібні стали. А тут ще частина колишніх червоних партизанів, опісля партійних чисток, подалися у ліси, зеленими партизанами поробилися. Коли ж подавили депеушники заколот, очолюваний Галайдою, і червоного партизана Желепу, за недогляд та лібералізм, до завідувача школою по службовій драбині опустили. Проте ще був він начальником у повіті, коли приїздив у Сиберіж, де мав зустрітися із Галайдою, аби умовити того відступитися від лісовиків. Але не сіав Гал айда з ним зустрічаї ися у сільраді, засідки побоюючись, а послав людей, аби захопили Желепу і привели. Проте утік дорогою до лісу начальник повітовий і постукався серед ночі до хати Криласа. І Крилас сховав колишнього учителя сиберізького — у жінчиній скрині. І шукали повстанці Желепу по усьому селу, бо ще вони на силі почувалися, і не знайшли. "Ти, Матвію Омельковичу, відтепер, допоки і житиму, родак мені, бо — життя мені урятував, — казав тоді Желепа. — Чарка для тебе завжди знайдеться, коли б ти поріг дому мого не переступив…" Бо знав, що Крилас — чарку полюбляє. Відтоді лірник, зрідка навідуючись до Мньова, не обминав його хати. А мешкав Желепа на головній мньовській вулиці, у колишньому панському домі, поділеному на казенні квартири для районних начальників. І мовив Крилас синові, як прийшли вони на головну вулицю імені товариша Постишева: "Зверни-но до мого родака дорогого Антона Павловича".