Листя землі

Бо се не про ікони йон гомонів. За ікони, церкви та попів ніколи Крилас вельми не хапався, се я знаю достеменно, а не з чужих оповідок. Відколи мій Гнаток опартіївся, а йому по роботі сеє належало, у комнезамі віжкував, став йон на ікони вовком дивитися. Але — мовчав. Аж ось йому і кажуть, такеє врем'я прийшло: "Нема Бога, і не треба Бог робітничо-селянським масам!" Дак йон прибіг додому із зборів тих, на цурки ікони та іконостас порубав, у порозі, і в піч палаючу кинув. Хоч я ридала, не знаю як, за руки його хапала, просила-молила такого не робить. Тади — і дзвони з церкви поскидали, а з церкви — сільбуд зробили і самого священика, який і наших батьків ще хрестив, так давно у нас служив, кудись поділи. А я з дитинства сильно богобоязненна була, такою мене матка моя ростила. Коли ж ото і голодуха тая по людську жисть прийшла, скубла людяк Краю, наче траву. Бреду якось вулицею, ледве ногами соваю, бо хоч мій і терся, в галіфе шерстянім, коло верхів сільських, а — дуже правильний, сознательний був, не хотів анізвідки потяжки мати. Не вмирали ми, правда, з голоду, але тугенько було і нам. А Крилас на моріжку коло свого двору сидить, травичку щипає, немов гусак, і — до рота несе. А сам — худющий зробився, немов скіпка. Заплакала я та й кажу: "Се, дядьку Матвію, Бог нас карає за теє. що дозволили ми образами Його у печах наших хат топити. І в церквах наших не правиться, танці-гранці у церквах нова влада завела. І святих отців наших ми на заклання дияволові віддали". А Крилас і одвічає мені, йон усіх людяк сиберізьких із голосу пізнавав, і старих, і малих: "Не переймайся, Параско, тим сильно, бо не то Бог, що на дошці рукою п'яненького богомаза намальований, а то Бог, що — у серці твоїм. І церкви, і ікони, і попи жирні — усе це земне, тлінне. Хіба твій Гнаток не служив у попа змалечку за штани полотняні і ложку їдва, хіба не йому піп шмат чуба вирвав, коли попова корова у болоті вгрузла? Усе сеє — на моїй пам'яті. Бог — не лякачка, яким Його церковники зробили, і не мститиметься Він людям за теє, що партійці та комсосмольці з образами виробляють. Бачите, і в голодуху не вельми вони бідують, п'янствують та жирують по закутках і кущах, по куль люди навколо мруть. Бог — се любов і справедливість, і плаче Йон слізьми кривавими разом із людьми над бідуваннями нашими земними". Про що-бо йон усе теє гомонів, я не дуже розуміла, тольки у пам'ять слова Криласа вклалися, докуль і житиму. А все ж легшей мені на душі зробилося, бо я Бога у душі своїй берегла, хоч ікони, перед якими ще дід і баба і матка родна колінкували, попелом у печі стали. А потім якось так, що я довгенно із Криласом не гомоніла, жили ми по різних кутках села, стрінешся було коло лавки, привітаєшся до сліпого та й далі побігла. Чула тольки, що йон із начальниками заївся, у тюрмі вошей годував, а чого, за віщо, за які гріхи перед більшовицькою владою — не вельми я і допитувалася. Кожному своє, менше знаєш — довше проживеш. Тади так воно було. Гнаток мій комірникував у колгоспі, було у нас що їсти і пити, слава Богу, мені йон справку роздобув, за півкабанчика, у районі, що болесті мої внутрішні не дозволяють мені на колгоспні роботи ходити, то я болєй домувала, дєтву нашу до толку доводячи. А се уже сяя війна, із німцями, почалася. Гнаток трохи повоював, в оточення потрапив та й повернувся лісами, болотами додому. І старався йон болєй у хаті сидіти, аби пересидіти лиху годину, а мене на сходи сільські посилав, щоб знать, що воно у селі робиться. І чула я своїми вухами, як Крилас коло зборні припівки різні на поліцаїв та старосту наспівував, як рансй — на більшовиків. А ше йон казав людям, які не боялися слухати, що Гітлер і Сталін — однак! супостати, горе роду людського, але, мовляв, самі ми їх. виродків, і сотворили, зі зла у душах наших вони збиті, як онуки — із овечої шерсті. Се усеньке я своїми вухами чула. А як колючки Криласові до самого нутра старосту дістали, йон старчака — на підводу і відправив до мньовської в'язні, у супроводі двох поліцаїв. І знову якийсь час нічого я про Криласа не чула. Аж туточки і за колишніх партійців німці узялися, зібрали їх, як овечок, в управі, за списками, старостою складеними, машину із солдатами підігнали та й одтарабанили усіх до мньовської тгоряги. Дак їх там, бідненьких, ще місяців зо два тримали, а тади у яр вивезли і постріляли. І Гнатка мого — теж. хай земелька йому пухом. Але ще йон у тюрмі бідував, і я через деньок — та й біжу у Мньов, з передачею. Одного дня дивлюся — сидить Крилас під стіною тюрми. Я подрастувалася, він одразу і пізнав мене із голосу: "Ага, се ти, Парасочко. Не захотіли німчики далєй сліпого годувать тюремною баландою, та й тісно у камерах стало, одпустили мене, старчака, на усі чотири сторони. Як вертатимеш у Сиберіж, візьми мене на причіп, бо сам я стежки не знайду, душа моя видющою стала, очі ж як були темні, темними і зосталися". Дак у Сиберіж разом того дня верталися. Я — іду та плачу, за Гнатком своїм, бо вже мені серце віщувало, що одгаліфетив йон своє, не вийти йому живим із тюрми, німці лютували, уже на сході — погримувало. А Крилас і гомонить до мене: "Плач, молодице, плач. Досюль була ти серед тих небагатьох, що скакали, покуль інші — плакали. А ми усі перебуваємо у пеклі земнім, і дивно мені із людяки, яка у сім пеклі земнім — не плаче гіркими слізьми". — "А де ж тади рай, діду, і чи єстяка рай деся?" — запитала крізь сльози. "Раю такого, яким його попи малювали, такого раю нема ніде, не було і ніколи не буде. То усе — вимрійки розумів лінивих, земних, до тілесної жисті намертво прикутих пристрастями своїми. Але є інші світи, світи осяйні, до них душі людські піднімаються, розлучившись із коробками тіл земних". — "Дак я тамочки із своїм Гнатком побачуся, калі вже не судилося на сім світі його стріти?" — ухопилася я за ту надію. "Може, стретитеся із ним, а може — і ні, — мовив по хвилі старчак. — Бо тольки тій душі небесне життя судилося, яка на землі у любові та співчутті до страждань людських скупалася і саму себе усвідомила як частку невмирущого світла Божого". І додав погодя: "Але е, жінко, і для тебе надія, бо скачав Христос: "Багато їй буде прощено, бо вона багато любила". Довгешю роздумувала я над словами Криласа, бо не усе з тих його казань вклалося у мою діряву головешку. Тади запитала, уже ми до верб на розстаньках підходили, ось скоро і село: "А одкуль ви, діду, усе сес знаєте?" Зітхнув йон тяжко так. далсй і гомонить: "У живе ти, жінко, штиркнула мене. Бо колися, молодайком бувши, думав: як доживу я літ сивих, знатиму усе-усе, що належиться людині знать. Бо для чого інак життя людині даровано, як не для сього? І ось я уже віку доживаю, уже моя земна коробка на ходу розвалюється, як віч допотопний, а зізнаюся тобі, що — нічого не знаю, хоч між людяк багато терся і весь Край, покуль ще ноги носили, із лірою своєю сходив. Бо не знаю я головного, бо не відкрилося мені, навіщо людей у сей земний світ послано і ким послано. І задля чого людяка стольки мук терпить у світі сьому страшкому, і як се Господь із неба може дивитися, коли дитятко безневинне убивають чи з голоду воно мре. Бо я, грішний, один час на місце Господа себе ставив і відчував, що, якби у владі моїй усе теє, що на землі чиниться, було, не стримався б нізащо, втрутився, на інший лад повернув. Але відкрилося мені одне-єдине: усі ми живемо доти, доки відповіді на сії запитання тяжкі дошукуємося. Сеє відкрилося мені у в'язні, коли я у камері, ще за більшовиків, вошей годував. Але сього усього я лише розумом своїм куцим дійшов. Через те і казав тади людям, які запитували, що я у тюрмі поробляв: навпомацки Бога шукав. Але Бог, розумом намацаний, — ще не Бог. Ще багато мені треба було пере-страждать, багато горя вселюдського відчуть, коли червоний півень із півнем германським зчепилися на смерть, косячи людяк безневинних, немов траву. Ось тут я душею, серцем зболеним Бога відчув. І вже у сій тюрмі, німецькій, не шукав я Бога, а тольки — молився силі вищій, розчиняючись у ній, невидимій і нечутній, усією сутністю своєю. І знову, знову тверджу, що — нічогісінько не знаю, хоч вік прожив уже — на краю могили перебуваю. Але у найщасливіші хвилини молитви моєї щирої раптом здасться, що щось у мені — знає. Хай кріхотулечку саму, але — знає. І ти, дочко, молися. Болєй нічого я тобі не скажу, не нараджу у горі твоїм". Дак якось що вскорі помер йон, Матвій сліпий, лірник, на прозвисько Крилас. Се уже червоні прийшли, німця прогнавши, але у церкві ще правилося. Занесли тіло його до церкви, багато люду ішло, і я похилитала зі старим попрощатися. Дак лежав Магній у І руні з таким обличчям просвітленим, наче паренні знав щось, паче йому уже відкрилося, на межі земної жне І і І небесної. Нахилилася я над ним. поцілувала у чоло холодне і шепчу: "Передайте, діду, привіт мій Гнаткові там, на тім світі. Скажіть, що люблю його і скоро прийду до нього, бо вельми сиротливо мені тута, на землі, без суді.би моєї дорогої!" Не знаю, вчув Матвій чи не вчув, передав Гнаткові моєму па тім світі чи не передав. Але і досюль топчу ряс І земний: го дєтва дрібна з цього світу не пускала, то онуки пішли, а хто їх догладить луччей, анєй рідна баба. А се уже, мо', і смертонька забула про мене: до кого не іде, а мене обминає, мимо та й мимо, зажилася я на цьому світі…