Глупої ночі рушили із Мрина вони, на сході ще й не сіріло… Довго петляли вуличками старого міста, аби ніхто із прихованих ворогів радянського ладу не завважив, куди рушила колона, не попередив ворогів у районному центрі Мньові, на краю області, телефоном. Ніч — то час творення нового, час смертей і народжень, час, коли особливо напружено думає у Кремлі товариш Сталін і органи енкаведе невсипуще працюють по усій неосяжній Країні Рад. А день — лише перехід із ночі у ніч. пустеля між двох оаз. Можливо, колись буде І таке, що товариш Сталін одмінить день як щось зайве у світобудові, нікому не потрібне. Втім, день — для рабів, для простолюддя, ніч — для господарів життя, нових господарів нового життя. І буде ніч, і знову ніч, як у Біблії, новій, більшовицькій Біблії. Розчахнулися важкі, броньовані ворота Мринського обласного відділу управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ, що поблизу Красного мосту. Першою із двору викотилася полуторка, крита брезентом, із кулеметом на кабіні і дюжиною міліціонерів у кузові. Слідом за нею з'явилася легкову піка, "емка", на задньому сидінні якої кутався у теплого шкіряного плаща капітан державної безпеки, від сьогодні начальник Мньовського районного відділу УДБ НКВС Альберт Карлович А гас. По тому з воріт виповз оббитий залізом, без вікон, схожий на катафалк автобус. Правиця капітана Агаса ще берегла тепло від міцного, па прощання, потиску старілого майора державної безпеки товариша Волкова. Начальником УНКВС по Мринській області Волков призначений гри дні тому. Тепер люди у системі державної безпеки ростуть швидко, як на дріжджах. І не лише в органах, а й на партійному та державному стовбурах влачи. Росте, забирається на вищі гілки той, хто безоглядно відданий особисто товаришеві Сталіну і великій справі будівництва соціалізму. Весняна пора оновлення, омолодження усього апарату, щасливий час для сильних і мужніх, А усілякі заслужені пердуни осипаються, як сухе листя з дерев. Осипаються і ті, з молодших, хто дозволяє собі хоч маленький сумнів, усілякі хлюпики, гнилі у глибинах душ — інтелігентний. Мертвим осадком осідають вони на дно незнаної досі в історії людства історичної епохи. Зникають безслідно у безвісті темних ночей, отаких, як ці, серпневі. Із кулею у потилиці — печаткою епохи. В тім, попередник Волкова на посаді начальника обласного відділу НКВС застрелився сам, власноруч пустив кулю у свого дурного лоба, на квартирі у своєї блядюжки, не всі шли узяти живим. Той, хто не встиг, не зумів, той теж свою кулю отримав чи невдовзі отримає. Наш час — час дужих, кмітливих, рішучих виконавців. Солдати товариша Сталіна. Перед такими відкривається попереду неоглядна далечінь, від самої думки про яку солодко паморочіє у голові. Дехто із сліпаків, та й дурні обивателі, думають, що товариш Сталін бореться із своїми політичними ворогами. Дурниці. Товариш Сталін, омолоджуючи партію і державну машину, кує залізну булаву, якою свого часу несхибно ударить по загниваючому Заходу. Вони, молоді, рішучі, безоглядні, підошвами своїх хромовиків стануть на горло старій курві — Європі. Волков обіцяв йому, Агасу, звання майора і знак почесного чекіста, якщо справиться із завданням. А він — справиться. Він забезпечить Об'єкт номер один людським матеріалом. Напередодні Волков, ділячи одержану з Києва рознарядку на кількість в області районів, називав цифру триста. Триста ворогів народу, яких треба знайти впродовж місяця у кожному районі. Але він їде не просто у район, а у спецрайон. Через те й надано йому Волковим право посилати людський матеріал на Об'єкт, не чекаючи на рішення Трійки в області. Йому, Агасові, довіряють, він буде у Мньові — і цар. і бог, вершитель доль людських. Чим більше ворогів пошле він на Об'єкт, тим швидше проляже тунель попід Невклею, тим швидше рушать на Захід переможні сталінські війська. До речі, майор державної безпеки у війську — уже комбриг Червоної Армії. Ще один ривок, ще одна сходинка — і він, Альберт Агас, у разі війни, а війна — неминуча і скора, командуватиме дивізією. "Завдання виконаю і перевиконаю, як вчить нас товариш Сталін і як інструктує товариш Єжов!" — запевнив Волкова капітан Агас. "Не сумніваюся ані на хвилину! — начальник довго тиснув йому руку. — Через те й посилаю саме вас до Мньова, де — Об'єкт номер один і де прихований ворог народу, колишній уже старший лейтенант Шльома допустив у своїй діяльності гнилий лібералізм та ігнорування сталінських ідей про загострення класової боротьби на нинішньому етапі історії".
Шльому він знав давно. Пакульського. Бо ще були Шльоми вихвостівські, мньовські, сиберізькі і радульські були Шльоми. Ті безслідно зникли у вогні громадянської війни, разом із усім своїм потомством. Згоріли на попіл. Потонули у мньовських, замглаївських, ловинських болотах. Очі їх, розвішаних лісовиками на деревах, видзьобало вороння. Вони удобрили собою чужу землю. Яка так і не стала за декілька сторіч для них — рідною. Зайдами, гістьми вони жили тут. І погинули, як зайди. Гнів темної селянської маси упав на них. У лісах навколо Мньова ще опісля громадянської, опісля білополяків довго колотилося. Селяни, підбурені усілякими недобитками, гуртувалися у лісові загони, банди воювали із новою владою, а нова влада у їхніх дурних ХОХЛЯЦЬКИХ головах асоціювалася лише із ЖИДАМИ… І лісовики натрощили сільських та містечкових євреїв — немов курей. Нібито помгцаючись за свого недоноска Христа. А насправді — дошукувалися золота. Але ті, хто мав багато золота, давно, ще з початком громадянської, злиняли у краї спокійніші, сприятливіші для торгівлі. Од лісовиків найбільше страждала єврейська біднота, сірома. Це її палили у хатах, розпинали на вербах, кидали живцем у старі колодязі. Він, Альберт Агас, — принциповий інтернаціоналіст, як і вчить товариш Сталін. Але попіл замучених ХОХЛАМИ одноплемінників таки стукає у серце, і з цим нічого не вдієш. Кров є кров, часом її клекіт — голосніший од клекоту ідей. Пакульський Шльома у ті криваві роки не злиняв, як багатшенькі, і не став попелом. Навіть дітей його дивом дивним уберегла від неминучої смерті якась пакульська хівра. Правда, Сару його, дружину, лісовики таки розіп'яли на вербі, у березі Невклі. Але самого Шльому це нічому не навчило. От уже кому попіл одноплемінників не стукає у серце! Інакше б він нізащо не вчинив так, як учинив: не відпустив би хівру пакульську, із її виплодком, у тридцятому році із поїзда, що віз куркульню на курорти у архангельські ліси… Аж тепер це відкрилося, пакульський сількор просигналив у органи. Так підковзнувся Шльома. Тепер уже ніхто і ніщо його не порятує. Рішенням обласної Трійки Шльому навіки викреслено із книги життя. Рішення Трійки — у кишені гімнастьорки його, Альберта Агаса. Шльома поповнить книгу мертвих, цієї ж ночі стане одним із тих. кого приречено на забій в ім'я світлого майбутнього. А він, Альберт Агас, невдовзі стане майором, і на груди його почеплять знак почесного чекіста. Кожному — своє. Життя — жорстоке, таким його придумав Бог богів, тож і доводиться часом жертвувати навіть одноплемінником. Хіба Бог богів не благословив Мойсея пожертвувати поколінням, аби обраний Ним народ став врешті-решт животворним ферментом людства, на усі часи і народи? До революції скуповував у пакульських рибалок рибу, привозив її у оббитій бляхою мажарі, запряженій парою добрих коней, на мринський базар, де батько Альберта тримав рибну лавку. Потім, уже в громадянську, пакульського Шльому із його кіньми мобілізували червоні, так він до нової влади і приліпився, вважай — випадком. Уже згоріла батькова рибна лавка на мринському базарі, уже закінчилися Альбертові гімназії і він шурував на ремонтному заводику, заробляючи собі пролетарську біографію і сподіваючись згодом записатися до комсомолу. Батько завідував складом на тому ж ремонтному заводику, забезпечуючи тили своєму старатливому синові. Одного дня, це уже у середині двадцятих, батько сказав йому: "Альберте, а вгадай, де я сьогодні був? А був я — біля Красного мосту, у чекістів. Не бійся, синку, це директор мене послав, у справі, машина їхня поламалася, і вони попросили доставити запасні частини. То знаєш, кого я там зустрів? А зустрів я там пакульського Шльому. Ми з ним у старі часи торгові діла вели, він постачав мою лавку живою рибою і тебе, ще малого, чучкав на своїх колінах. Тепер Шльома у них — у авторитеті, на службі у них Шльома. Я попросив його за тебе, і Шльома обіцяв допомогти тобі вибитися у люди. Чекісти — велика сила, єдина справжня влада, усе інше — лозунги. Але треба, щоб ти записався до комсомолу. Так Шльома сказав…" Він записувався куди тільки міг — у продовольчі загони, у групи по вилученню зброї у селах, до безбожників, які патрошили мринські собори, а невдовзі зумів записатися і до комсомолу, вбрався у галіфе та потерту шкіряну куртку. Рекомендуючи його у органи, Шльома сказав: "Альберт Агас досить поварився у робітничому казані, щоб гімназійські мікробчики назавжди виварилися із нього. Наша людина…" А відтак усе у його житті пішло-покотилося і без допомоги пакульського Шльоми. У батька вистачило розуму не повірити у неп, він до смерті завідував складом на ремонтному заводі. І Альберт мав усі підстави писати в анкетах: походження — пролетарське…