Дак я повернулася до Наталки, на станцію, розказую, що перепустку знайшла. А на станції — люду-люду, тижнями лежать, білетів не можна добитися. Що нам робити? "Господи! — подумки волаю. — І ти, Несторе Семирозуме! Як ви уже допомогли мені знайти перепустку, не дали, щоб я пішла на річку та кинулася сторчака, однесла жабам свою голову, дак помагайте і далєй!" І стала я коло віконця каси, наче хто мене за руку узяв та підвів, хоч усі знали, що білетів нема і не буде, і ніхто не товпився. Раптом відчиняється віконце каси — є два білета! Я дістаю з-за пазухи Іроші, беру білети для себе і для Наталки. Усі схопилися, до каси, а білетів уже нема, віконце зачинилося, наче ніколи й не одчинялося. Я до Наталки: "Біжімо скоріше!" Бо ми ще не знаємо толком, на яку путь бігти. І біжимо ми з Наталкою, запитуємо у тих, у сих, біжимо, не знаючи куди. Аж ось він, наш поїзд. Вскочили ми у вагон, а тамочки таке робиться! Юрмляться, давлять одне одного люди, а злодюжки — по речах. Але у мене уже нема чого красти. І ось ми нарешті рушили.
Дак зійшли ми на станції, проїхавши кілометрів із сто, як нам радили. І подалися у степ ферму шукать. А се уже Різдво, а у нас у роті — ані росинки. Коли ось іде з поля жінка якась, розпитала нас, завела до свого двору і по лепйошці нам дала. Яка ж вона була солодка, тая милостиня її! Як ми їх оплакували, тії лепйошечки, що сьогодні Різдво і се ж маємо ми сніданок такий. А тади пішли, як нам жінка показала, прийшли на ферму і наступного дня уже до роботе стали. Дак Наталку узяли на базу робить, а мене — у сад радгоспний послали. На базі ж хоч якогось жмиху з бавовни чи буряка кормового ухопиш, а в саду зимовому — що? Триста грамів борошна на день видадуть — і живи як хочеш, а не хочеш жити — помирай. Дак тоді був буряк кормовий для мене — і пряник тепер не такий смачний. Думала: діждатися б того часу, коли я кормового буряку уволю наїмся. І Йшла я у поле, мо'. думаю, як у тридцять третьому годі, мерзлу картоплину де знайду. А там поля самим ячменем засіяні, а картоплі вони не знають садити, не росте там картопелька. Бачу, скирта соломи даленіє. Піду, думаю, до тої скирти, невже ж нічого не натрушу собі? Іду, ледве ноги тягну, а попереду мене по стерні засніженій наче сонячний зайчик — стриб, стриб. А се мене уже Нестор Семирозум до тої скирти вів, а його сам Господь на таке благочинство благословив. Бо муки мої довжелезні, бо голод мій бачив. Знімаю я верхню спідницю із себе, розстеляю по землі коло скирти і потерть, що під соломою, вію. І думаю: що упаде, на моє щастя, те моє. Падає на спідницю трохи зерна, і груддя землі надає. А потерть вітер убік відносить. Навіяла я собі так із добрі пригорщі. Приходжу у барак, висипаю, що навіяла, на край столу, грудочки землі — сюди, а ячмінь — сюди, і болєй жмені ячменю навибирала. Яке ж це у мене щастя є, що я вже той ячмінь маю! Плита топиться, я теє зерно на плиті підсмажила, пляшкою на стільниці перетерла. А казанок я ще з тюрми мала, його не вкрали разом із сумкою. І зварила я тую кашу, не кашу, а той супчик. Пахне воно як! Жінки в бараці на мене дивляться і губи облизують. А се ж вони усі на базі робили, а тамочки щодня щось та дістануть. Я наготувала, поїла. Другого дня по роботі знову іду до тої скирти. І так я довгенько ходила, покуль усю потерть не перебрала, не перевіяла. Тади дивлюся, а сонячний зайчик наче далєй по степу пострибав. Пройшла я трохи далєй, а тамочки — ще скирта… І так прийшлося, що весни діждалася. Уже я бригадиром у саду роблю. Уже мені видають щодня по літерці перегону, а коли і сиру трохи перепаде. Тади персики стали дозрівать. Уже до мене люди ідуть, просять. Восени стали возить із поля помідори. Де який роздушений, я — у діжечку, вони сік пускають. Людей малярія перетрясе, до мене приходять, сочок той п'ють, легшей стає. "Сяя хохлушка щось знає…" — кажуть. А я одвічаю: "Єдине, що я знаю, добрі люди, се голод. Бо я його терпіла усю жисть свою, із дєтства свого". А про себе думаю: "У них туточки свій Бої; навіщо їм мій Бог, хай мій Бог буде зо мною, у душі моїй". І ні до кого вже з моїм Нестором Семирозумом, Книжником Божим, не признавалася, а берегла в самій собі, як вода текуча промінь сонця береже…
І пробула я там аж три годики. Уже мені виїзд дозволили. І думала я, що судилося мені самій вік вікувать. Аж тутечки йон і заявився. "Ти, каже, — Федора, а я — Федір, ось нас і пара". А йон сам із України, із Краю нашого, але малим ще з батьками-переселенцями на Волгу виїхав, на заводі у Сталінграді робив, там женився, студова і на війну пішов. А на фронті поранили його сильно, і якось що довгешю йон у госпіталі в Середній Азії лежав. Дак сестри у госпіталь і написали йому, що сім'я твоя погибла уся, від бомбйожки, у тому вже Сталінграді. Дак Федір приїхав сюди, де я, і туточки робив. Начальник і каже йому: "Як уже у тебе так із сім'єю получилося, то женися Іут". Бо йон почав із горя великого у чарку заглядать. Се вже ми познайомилися. Прийшов він якось до мене у барак, поговорили, а скоро і зійшлися. Пожили трохи, а його ж сім'я, бачу, муче. То що він робить. Бере та пише писемце, може, хто обізветься. Він написав письмо, а йому приходить ізвещеніє, що усі загинули і нікого нема на світі. Далєй одні люди, які знали його родину до війни, по Сталінграду, написали, як сеє було. Була сім'я його в окопі, а бомба усе перемішала. Бачив тольки цвітні плаття твоїх дочок, сусіда се вже пише, а від тестя твого тольки голову знайшов, а від жонки твоєї і сліду не зосталося. Дак Федір прочитав сеє, задумався — і з хати. Пішов із хати, а я думаю, де се він. Пішла до сарая, йон коло сарая. Чого се ти, кажу, ходиш, іди до хати. А нам дали хатину казенну, коли ми з Федором зійшлися, і ми сарайчик прибудували. Ти, Федоро, іди до хати, а я зараз прийду, йон мені одвічає. Але каже мені серце: щось не те у нього у голові. Тади йон теліпає до майстерні. Я — за ним. Чого ти никатимеш дворищем, іди до хати, додому іди, кажу. Зараз буду, одвічає. А сам схилився на край верстака і плаче. А я йому галакаю: "Ти сам, чоловіче, знаєш, що у війну сюю людякам зробилося, не лише у тебе горе такеє, а в половини світу воно". Почала його умовлять. Він послухався, зайшов до хати. Тут уже сів і виплакався. А йому у мислі кинулося: нащо мені такая жисть, як моє сімейство погинуло усе, і я щось собі зроблю та піду за ними. І хотів він повіситися. А я сього не допустила. Почала його умовлять, почала його просить. Він одумався, виплакався і полишив сеє усе. Тади пише родакам моїм у Пакуль: порятувала мене Федора од смерті, бо я хотів було піти за своїм сімейством слідом, дак вона не дала, дак оце і живу теперечки.